Розділ «Назад. Відтінки чорного»

− То малюватимеш іншого.

− А чому це ти вирішуєш, кого мені малювати? Чому я маю підлаштовуватися під тебе? Це малюй, а цього не малюй; оцього я вбив, тож забудь про нього, а створюй образ нового… Чому це я повинна малювати ілюстрації до твоїх книжок, а не ти писати свої книжки до моїх ілюстрацій?

Метр знову всміхнувся. Тепер він зрозумів справжню причину дівочої люті. Її обурювало не те, що Ілля убив їхнього спільного героя, а те, що в їхній парі саме він головний. Амбітна дівчини не могла з таким змиритися.

− Чому? − не вгавала Аврора. − Чому все вирішуєш ти?

− Бо першим було Слово, − по-філософськи відповів Письменник, але для дівчини це пролунало як знущання.

Вона хоч і запальна, але не дурепа, тому вирішила зіграти на цьому й використати фразу на свою користь.

− Ви чуєте, що він каже? − звернулася вже до Метра. − Це що ж виходить: у нас є первинні таланти і вторинні? Художники − митці другого ґатунку? Так?

Дівчина вже поводилася, як справжній політик, адже знала, що в Країні всі таланти рівноцінні й ніхто не взявся б цього заперечувати.

Назрівав скандал. Відчувши, що запахло смаленим, Ілля, поки не втрутився Метр, швидко і всупереч своєму флегматичному темпераменту випалив:

− А чого це ти так ухопилася за цього Гната? Так пристрасно його захищаєш, ніби й сама, як ті дурнуваті недорослі читачки, закохалася в нього.

− Не можна так зневажливо казати про своїх читачів, − Метр таки вирішив утрутитися. − Адже завдяки їм ми існуємо.

− Так, − здавалося, Ілля й справді завівся. − Але я не про всіх читачів, а про тих, які тільки спотворюють нашу творчість.

Він сердився й молов очевидні дурниці. Це було на користь Аврорі, тому вона мовчки вичікувала момент, щоб завдати нищівного удару.

− Тобто? − Метр відчув, що самовладання його от-от зрадить.

− Я створюю свої книжки з певною метою, я хочу донести до читача якусь думку, мораль… Багато читачів це розуміють, захоплюються красою слова, замислюються над істинами, викладеними на сторінках, але дехто бачить там лише гарненького хлопчину й читає цю безкінечну історію лише заради нього. Тому я вирішив його вбити. Я не хочу множити таких читачів. Хто по-справжньому цінує мою творчість, той матиме задоволення від інших героїв.

Метр замислився.

− Може, ти й правий…

Аврора лютувала. Ще б пак. Утратила таку нагоду розгромити свого опонента. А він, хитрий, дуже вправно вивернувся з доволі непростої ситуації.

− А як же я? − пролунало як відчай. − Ти дбаєш про своїх читачів. А як же шанувальники моєї творчості? Їм подобаються зображення Гната. Чому я не можу заступитися за них?

− Я вважаю, що саме тому, що ти так закохано малювала Гната, цим фанатичним читачкам і передалися твої почуття. Тому сама винна, що мені довелося його знищити. Я не мав права далі травмувати їхні душі й псувати Денисові репутацію…