Розділ «Назад. Відтінки чорного»

− Як це «навіщо»? Я ж хочу зобразити тебе такою, яка ти є в житті, а книжки читатимуть, і тебе можуть упізнати знайомі. Чи готова ти до такого?

Тепер я вже справді замислилася. А чому він захотів зобразити саме мене? Що його так зацікавило чи зачепило?

− А ще я хотів би тебе пізнати ближче, для цього й призначив зустріч.

Я нічого не розуміла. Чи хотіла я стати прототипом його героїні? Тим більше, якщо ця героїня покликана була стати таким же харизматичним персонажем, як і Гнат. Він один-єдиний раз побачив мене і вже ухвалив таке важливе рішення?

У мене запаморочилося в голові. Я махнула рукою й мало не вилила на себе чай. Денис злякався. Почав метушитися біля мене, хотів чимось допомогти. Що ж воно таке коїться?

− Добре працюєш. Чітко й виважено.

Каміла врешті могла поспілкуватися з Метром у спокійній обстановці, дочекавшись, коли він завершить свою роботу.

− Стараюся, − відповів той. − Намагаюся розподіляти час так, щоб Лія не втомлювалася й водночас не розслаблялася, не втрачала бажання творити.

− Якби ж усі так могли, − сумно зітхнула жінка.

− До чого ти ведеш?

− Та все до того ж − до наших улюблених Аврори з Іллею. Вони або вимордовують свого реципієнта до напівсмерті, або ж зовсім про нього забувають.

Після Метрової прочуханки парочка, схоже, вирішила взагалі не займати Дениса, і вже більше тижня вони не під’єднувалися до бідолахи.

Метр не виключав такої реакції, тому особливо й не переймався. Чом би юнакові трохи не відпочити? Він заслужив. Але Каміла була іншої думки.

− Я все розумію, − пояснювала вона. − Йому справді варто трохи перевести подих, але не забувай, що він перебуває не деінде, а в Реальності, а Там, на відміну від Країни, є ще такі поняття, як видавці, терміни написання твору… Хлопця ніхто по голівці не погладить, якщо він не виконає умов свого контракту. А залишилося тільки дописати кілька сторінок і завершити один малюнок − сцену Гнатової загибелі.

Так. Жінка, як завжди, каже слушні речі. Усе зводиться до одного: хоч що б вони робили, хоч якими б здавалися вільними, а все одно залежать від світу Реальності з її угодами, термінами, грішми… Ні, вони, звісно, нікому нічого не винні і, якщо захочуть, творитимуть, коли їм заманеться, але донори жаліли своїх реципієнтів, і хоч розуміли, що то не їхні клопоти, усе одно намагалися вберегти від проблем людей, які вже, по суті, стали їхніми рідними.

− Ти добряче налякав цю солодку парочку, − продовжувала Каміла. − Вони й пальцем бояться ворухнути. Поговори з ними. Хай розслабляться. Бо ж у Лісового справді можуть виникнути проблеми. Хоч він, як я бачу, такий же шалапут, як і його донори. Он уже про все забув і призначив побачення нашій Лії. Ще чого доброго нелітературний роман закрутять.

− Та невже? − Метра щиро здивувала така новина. − Звідки така інформація?

− Забув, що сам посилав мене в Реальність простежити за тим придворним поетом, який останнім часом так тебе непокоїв?

− Пам’ятаю. Але як ти могла опинитися в іншому часі? Каміла знічено всміхнулася.

− Ну, не втрималася й заскочила ненадовго до Лії. Захотілося хоч краєчком ока подивитися, як вона там, як їй працюється. І от що я побачила: не минуло й кількох днів від знайомства, а ці двоє вже сидять у якійсь забігайлівці й мило про щось теревенять.