Розділ «Назад. Відтінки чорного»

Ні! Не варто цього робити! Як це? Нізащо!

Я вже й сама встигла полюбити таємничого Гната. Я зовсім не хотіла з ним прощатися. Ось сьогодні, у перервах між написанням своєї книжки, дочитала останній виданий роман із цієї серії, на презентації якого ми й познайомилися, − «Солоний смак смерті». І хоч про цього героя вже написано − не мало не багато − цілих вісім книжок (судячи з усього, дев’ята, за задумом хлопця, мала стати останньою), та це все одно мало. З ним зовсім не хотілося прощатися. Що замислив цей божевільний письменник?

Аж раптом я згадала про Аврору з Іллею. Це часом не вони горщики побили? Бо навряд чи Денис самотужки дійшов до такої згубної ідеї. Згадала й мало себе не видала.

− А як же ж… − та схаменулася й перервала думку, яка вже ледь не зірвалася з моїх вуст. − Як же ж твої картини?

− А що картини?

Хлопець не зрозумів, чому саме це так мене хвилює.

− Ти ще й моїми картинами цікавишся? − він здивувався.

От дурепа! Перш ніж щось казати, таки варто добряче подумати. Звісно, малюнки, що ними ілюстровано книжки, не могли повноцінно репрезентувати Лісового як художника. Тому для оцінки його живопису я мала відвідати бодай кілька його виставок. І як тепер відбріхуватися?

Таки викрутилася:

− Та я оце порилася була в Інтернеті (маю таку звичку) і довідалася, що ти ще й чудовий художник, не гірший, ніж письменник. І деякі твої роботи експонували на виставках.

− Так. Пишуть і таке. Але не розумію, як Гнатова смерть може вплинути на мої картини.

Невже не розумів?

− Але ж на найкращих твої роботах зображено саме Гната.

− То й що? Я втомився від нього. Власне, заради цього я тебе й покликав сьогодні.

Денис на мить замовк, обмірковуючи свої слова. Мені хотілося щось сказати, якось переконати його змінити рішення, але він мовив:

− І не пробуй мене відрадити. Я вже вирішив, і рішення моє остаточне. Річ в іншому: мені потрібен новий герой. Коли я побачив тебе вперше, то зрозумів, що це маєш бути саме ти. Тільки ти.

До мене не відразу дійшов сенс його слів. Про що це він таке говорить?

Моє питання не прозвучало вголос, але рельєфно повисло в повітрі.

− Ти маєш стати прототипом мого нового героя, точніше, героїні. Я ще не знаю її історії, не знаю, про що саме писатиму, але вже чітко бачу дівчину, про яку йтиметься в нових книжках. І мені потрібен твій дозвіл.

− Дозвіл? − я щиро дивувалася. − Навіщо?