Розділ «Назад. Відтінки чорного»

Так, можу сказати, що саме працювала, а не творила. Щодня я вставала, робила якісь звичні справи, снідала, прибирала у квартирі, а потім десь години на дві-три сідала за комп’ютер і писала. Мені цілком вистачало часу на інші заняття й відпочинок. Увечері знову сідала до робочого столу: перечитувала написане за день, вносила деякі правки, а часом, якщо входила в раж, могла й додати ще кілька сторінок.

Видно, що співпрацювала з Метром. Він же професіонал, тому намагався будь-яку свою роботу організувати за графіком. От і творив для мене теж за розпорядком.

Дивно, я почала писати лише минулого четверга, а мій роман уже майже готовий. І він не маленький. Я ще цілком не уявляла його масштабів, бо перечитувала лише частинами, та чітко бачила й відчувала, що він має зацікавити людей. Особисто я ще ніколи не читала нічого подібного. У мене виходило щось на кшталт філософського роману, проте це була сюжетна проза з цілком зрозумілою фабулою, тож вона мала тримати читача в напруженні до останньої сторінки, залишаючи місце для інтриги. Твір був багатоплановий, багаторівневий, він передбачав неймовірну кількість варіантів прочитання. Постійні переходи з різних часових площин, несподіване їхнє перетинання мусили ні на хвилину не дати читачеві розслабитися, ба більше − щоб у нього виникало бажання повертатися до прочитаного, щоб хотілося спробувати вловити щось, що наче весь час залишалося «поза кадром».

Зараз я сама намагаюся проаналізувати, що ж таке дивне написала, але мені бракує слів це пояснити. Адже це мої слова, а то слова Метра. Він − геній. І я вже нетерпляче чекала, коли ж нарешті поставлю в романі крапку, коли матиму змогу видати його. А що його відразу візьмуться видавати, я не мала жодних сумнівів. З кожною сторінкою твору я дедалі більше закохувалася у свого вигаданого героя (чи ж вигаданого?). Шкода буде, звісно, з ним прощатися. Хто він? Чому саме таким змальовує його мій донор?

Що це не сам Метр, я переконалася, бо його прототипом був молодий хлопець, який до кінця роману, схоже, мусить загинути. Можливо, це збірний образ, проте багато його відчуттів і думок таки належать особисто моєму донорові. А от таємничий чоловік, мабуть, існував насправді. Але хто ж він? Його постать так загадково вимальовувалася на сторінках роману, аж закрадалося відчуття, що навіть у кінці ні я, ні читачі не зможемо відповісти на це запитання. Чи ж знав про це сам Метр? Цей чоловік − лише плід його уяви, вигадка чи щось таке, що насправді існувало в його минулому житті, житті в Реальності, і залишило такий глибокий слід?

У мене ще був час для роботи, а надворі стояла чудова погода. Четвер. Наближалася мить зустрічі з Денисом.

Хоч до кафе я й прийшла на п’ять хвилин раніше умовленого часу, та хлопець уже сидів за столиком і, сьорбаючи каву, перебирав на колінах якісь папери.

Побачив мене, помахав рукою, запрошуючи підійти, що я й зробила не вагаючись.

Перекинувшись кількома фразами з увічливості, Лісовий одразу перейшов до діла. Помітно, що він людина дуже зайнята по життю, тому намагається не витрачати свого часу на зайву балаканину. Я, правда, спочатку була його перебила, щоб і собі замовити чогось випити. Хлопець знічено всміхнувся й вибачився. Але щойно мені принесли зелений чай, як він продовжив розмову:

− У Книгарні, коли ми спілкувалися, у мене склалося враження, що ти, − після походу в кафе ми вже перейшли з офіційного «ви» на дружнє «ти», − якось інакше ставишся до моїх романів, ніж інші читачі. Точніше, не інакше, а просто бачиш у них щось таке, чого не помічають решта, щось більше. Те, що я насправді хотів донести до людей, та не кожен зміг це сприйняти. Тому я вирішив порадитися з тобою щодо однієї задумки.

Денис розлого висловлював свої думки, і це мене радувало, бо спершу я навіть налякалася − звідки таке бажання обговорювати якісь свої важливі плани з людиною, що її вперше в житті бачиш?

− Я кажу все це для того, щоб ти не подумала, що я просто шукаю причину зустрітися.

Овва! І не боїться, що на такі слова нормальна дівчина й образитися може? Адже іноді хочеться, щоб хтось просто шукав привід із тобою побачитися, а не вважав тебе чудовим фахівцем, який може дати гарну пораду. Але я не знімала зірок із неба. Куди вже мені? Добре, що мною можна зацікавитися хоч як розумною дівчиною, а не як гарною, чарівною чи просто такою, у яку можна закохатися. На щось подібне я й не розраховувала. Та й Денис мені, власне, не подобався як хлопець. А от те, що він розгледів у мені якусь глибину − це вже приємно.

Та чи це моя заслуга, чи лише наслідок того, що я знайома з його донорами, знаю всю ту не завжди легку й приємну кухню написання всіх його романів і картин?

− Зараз, − вів далі Лісовий, − я завершую роман про Гната. Черговий роман із саги про цього хлопця. Та річ у тім, що цей роман складніший за попередні.

Я зобразила зацікавлення на обличчі. Куди вже більше? Усі його романи непрості.

− Я ще нікому, крім своїх видавців, не казав, але тобі зараз скажу.

Ого! То я викликала в нього аж таку довіру, аж заслужила на ексклюзив?

− Це буде останній роман про Гната. У кінці книжки він помре…

Мої очі округлилися.