Розділ «Туди . Муза на одну книжку»

− Ходімо до зали.

Каміла схопилася було, щоб іти з ними, та Оксентій зупинив її:

− Каміло, ми зачекаємо на них тут.

− Добре, − погодилася жінка, а Метр із дівчиною попрямували до дверей, що вели до Широкої Зали Для Вузьких Засідань.

Те, що я побачила, вразило. З мого тіла стирчали якісь дротики, трубки, під’єднані до апаратів. Я лежала, мов овоч, безпорадна, ні жива ні мертва.

Тепер я врешті зрозуміла значення Метрових слів. Я перебувала в комі… Але ж людина не може бути в такому стані довго. Або з коми виходять, або тебе від’єднують від апаратів життєзабезпечення. Що ж буде зі мною в Країні, коли це станеться?

− Нічого не зміниться, − сказав чоловік, коли я озвучила своє запитання. − У Країні ти існуватимеш завжди, навіть якщо тут пробудеш у комі лише півдня.

− Але як таке може бути?

− А ти хіба не помітила, що там немає часу? Ми не вимірюємо свого існування годинами, хвилинами, роками. Ми просто існуємо, а такий стан, як кома, лише відкриває нам шлях.

− Отже, завтра я можу просто померти? Це ж уб’є мою маму.

− Не вб’є. Принаймні для тебе. Бо там, куди ми повернемося, для тебе в Реальності існуватиме лише той час, коли ти перебуваєш у комі. І в будь-який момент, як ти захочеш прийти через дзеркало сюди, ти завжди бачитимеш себе з цими трубками й апаратами.

Я злякалася, адже не надто приємно бути вічним овочем. Та водночас раділа, що ніколи не побачу маминих сліз. У моєму житті вони не проллються…

У палаті не було дзеркала, тому до лікарні ми потрапили через люстро, що висіло в туалеті. Потім пройшлися коридором. Біля ліжка нікого не застали, але я знала, відчувала, що зараз має прийти мама. Я хотіла її дочекатися. Нас ніхто не бачив, мій супутник сказав, що це ненадовго, бо наші сутності не мертві, тому через певний час починають проявлятися. Ясна річ, не як жива людина, а лише як заломлення сонячних променів, світляні кулі, у будь-якому разі ми стаємо зримі, тому довго тут перебувати не можна, щоб, бува, когось не налякати. Але я просила зачекати. Я хотіла побачити маму…

І я її побачила.

Я ніколи досі не бачила її такою. Завжди весела, усміхнена, молода, вона постаріла років на десять. Але я помітила в її очах надію.

Бідна мама. Вона не знала, що коли вже я в Нічгороді, то ніколи сюди не повернуся. Ніколи не розплющу очей, не заговорю до неї. Але вона все одно вірила. То й добре.

Мама підійшла, сіла на стілець біля ліжка. Узяла моє тіло за руку. Рука, певно, холодна. У мене виникло непереборне бажання подати якийсь знак, показати, що я тут, поруч. А що тілом своїм я володіти не могла, то вирішила задіяти свій дух. У цю мить я була готова підійти до неї, доторкнутися, та Метр, ніби прочитавши думки, штовхнув мене до дверей, і ми опинилися в коридорі. Наші сутності ще не досягли того стану, щоб почати матеріалізуватися, тому мама відчула тільки легкий повів вітерцю, бо я краєм ока побачила, що вона таки обернулася до дверей, але нічого не помітила.

− Навіть не думай, − уже в коридорі крізь зуби процідив Метр. − Це небезпечно. Ще раз таке утнеш − більше ніколи не дозволю тобі йти в Реальність.

− Але ж я нічого не зробила.

− Ти хотіла зробити. Усе. Розмову закінчено. Ходімо шукати дзеркало.