Розділ «Туди . Муза на одну книжку»

− То ви знаєте ще якісь цікаві випадки?

− Безліч, − усміхнено продовжував дідусь. − Одна вигадниця до такого додумалася! Написавши доволі цікаву, захопливу, хоча й не геніальну книжку, вона вирішила увічнити її назву в літературі. І в який спосіб? Вона пише ще дві книжки, які мають однаковий початок. Але доходячи до певного місця, скажімо, до зав’язки, у кожній із них починають відбуватися геть інакші події, з’являються інші герої і відповідно розвивається зовсім інший сюжет. Домовившись із видавцями, усі три книжки вона видає як одну: з однаковою назвою, з однаковою обкладинкою і з однаковими реквізитами. Візьмеш ці три книжки в руки − і наче одна, та коли почитати всі, то вони геть різні. Отак усі три варіанти й пішли на книжкові полиці в бібліотеки. Крім того, мудрі видавці подбали, щоб книжки старанно перемішали і щоб у кожному магазині були всі три твори. Щоб троє сусідів, купивши на одному лотку начебто один роман, насправді читали зовсім різні.

− Анотації теж були ідентичні?

− Так.

− Але ж якщо вони геть різні, то як це можливо?

− А ти хіба ніколи не читала анотацій? Хіба вони колись бувають конкретними? Зазвичай в анотаціях пишуть про зав’язку твору, а тут саме до зав’язки вони ідентичні.

− Усе одно не розумію.

− Скажімо, така анотація: «Вона сильна й упевнена в собі жінка, вона має все, про що може мріяти самодостатня особистість: сім’ю, власну справу, друзів… Та все її життя змінює випадок… Чи вдасться героїні витримати бурхливу круговерть життя й залишитися собою?» Випадок може бути різним, і залежно від нього й розгортатимуться події. Отже, це може бути анотація і для детективу, і для любовного роману, і навіть для фентезі. Ти згодна?

− Так. Добре. Це зрозуміло. Але для чого письменниці все це потрібно? Адже люди не знали про її задум. А для того, щоб дізнатися, книжку потрібно спочатку купити, а як змусити їх це зробити, не розкривши таємниці?

− О, ти мислиш, як продавець. Письменниця ж дбала більше про свою славу, ніж про наживу. Найсолодші плоди ті, на які чекаєш довше. Звісно, ти маєш рацію, і певна реклама спершу справді була. Не геніальна, звичайна: у газетах, журналах. І де які люди таки придбали книжку. І отут почалося найцікавіше. Уяви: дві сусідки купили однакову книжку. Вона їм сподобалася, вони щось там обговорюють, та виявляється, що йдеться про різні романи. Жінки починають з’ясовувати суть, сваряться, кожна приносить свій примірник, цитує певні місця, і врешті вони розуміють, що книжки таки різні. Або така історія. Чоловік узяв у бібліотеці книжку, прочитав її, здав. Та вона йому сподобалася, і він вирішує прочитати її ще раз. Іде в іншу бібліотеку чи купує книжку, але йому до рук потрапляє інший варіант. Чоловік бачить, що щось не так. Він же читав її, добре пам’ятає зміст, а тут щось геть інше. Бідолаха починає думати, що божеволіє. І таких історій стається безліч, аж поки правда не відкривається.

− І що тоді?

− А тоді − справжня слава. Геніальній ідеї присвячується безліч статей, її обговорюють наймаститіші письменники, авторку показують по телевізору. Книжка безліч разів перевидається, а головне дає шалений прибуток як автору, так і видавцям, адже кожен тепер хоче купити відразу три варіанти. А це потрійні гроші.

− Та хіба це найважливіше для митця?

− Ні. Але наша героїня − жертва піару. Вона більше не спромоглася на щось вартісне у своєму житті, натомість зробила карколомну кар’єру менеджера з реклами в якійсь дуже впливовій фірмі. І таки стала найкращою в цій царині. Але як письменниця так і не відбулася. А мала ж таку можливість…

Дідусь замовк. Я певна, що він знав іще безліч таких історій, але й цього вистачило для роздумів.

Наша розмова виявилася такою простою, невимушеною, що я наче й забула про все на світі, та зараз до мене дуже гостро прийшло розуміння того, що насправді я геть нічого не розуміла. Адже ж дідусь прийшов сюди для того, щоб пояснити мені, де я перебуваю. Чому ж ми знову говорили про книжки?

− Скажіть, − мовила я несміливо, намагаючись-таки хоч щось зрозуміти, − а чому тут усе обертається лише навколо книжок?

− Бо це Нічгород, − він так просто відповів, наче саме слово мало мені все пояснити.

Нічгород… Десь уже чула це слово. Я напружила пам’ять і таки згадала. Це слово чомусь асоціювалося з Богданом-Ігорем Антоничем. Мабуть, я читала щось у якійсь статті. Точно. Ще навчаючись у виші, я писала про нього дипломну і саме тоді почула це слово. Та, мабуть, я не дуже старанний науковець, бо мені все одно не вдавалося приплести це до постаті митця. Тому не втрималася й запитала:

− Це якось пов’язано з Антоничем?