Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

— Так, але ж він сам твердив, що це рука його писала, — сказав Бумблякевич. — Чи не так, пане Соломоне? Чи не правду я кажу?

Соломон іще більше знітився, і на очі його набігли сльози.

— Добре, добре, — замахав він руками, — най вам буде гречка. Свята правда, що коли на мене сходить осяяння, то не я пишу, а пише вища сила. Вона водить моєю рукою і вимальовує оці всі літери, в яких я справді ні бум-бум ані кукуріку.

— Мушу сказати, — встряв Помідор, — що це мені дуже знайоме. Інколи під час операції мені здавалося, що не моя рука тне, а якась вища сила керує скальпелем у моїй руці. І я навіть деколи задля експерименту заплющувався, а та сила вела мого скальпеля так рівнютко, як по накресленому.

— Не знаю я івриту, — зітхнув Соломон. — І не можу нічого прочитати. Я чую тільки шепіт, який вливається у мої вуха, і бачу руку, яка не по моїй волі починає рухатися і не спиняється доти, доки чергова сторінка не помережиться таємничим письмом.

— Але ж, коли ми тебе зустріли, ти щось співав на чудернацькій мові, — сказав Дзюньо. — Хіба то був не іврит?

— Не знаю. Я тільки наслідував шепіт, який мені інколи влітає у вухо, і то все. Цей шепіт потім гніздиться у мені ще тривалий час, і я можу повторювати окремі слова і вирази, але нічого в них не тямлю. Все, що я знаю, це те, що книга моя зветься «Іссахар» і в ній пишеться про все на світі. І мусить там бути про Море Борщів, бо коли там є про вас, то чого б не було й про те Море?

— А є там про нас? — здивувався Цитрон. — Як же вам про це відомо, коли читати не вмієте?

— Літери читати не вмію, але малюнки таки розберу.

— Малюнки? — пожвавішав Бумблякевич. — То тут є ще й малюнки?

— Авжеж, зараз покажу. — І Соломон, перегорнувши ще кілька сторінок, продемонстрував їм якісь мікроскопічні малімони[113], в яких голим оком неможливо було нічого розпізнати, крім цяток і рисок, що ними вкрита була ціла сторінка.

— Оце має бути малюнок? — знервовано запитав Бумблякевич. — А виглядає так, гейби муха набецькала.

Але Соломон, не звертаючи уваги на його кпини, продовжив:

— Тут розповідається про те, що небавом мають з'явитися п'ятеро подорожніх, які прямують до моря. І вони таки з'явилися. Це ви. Можете самі переконатися.

Соломон вийняв з кишені велику лупу з дерев'яною ручкою і навів її на цятки у правому верхньому куті. Тепер і справді можна було розпізнати зображення п'яти мандрівників, що манджають серед гір сміття.

— Ой, дивіться, осьде я! — зрадів Помідор.

— Авжеж, цим опецьком можеш бути тільки ти, — погодився Цитрон, зазираючи і собі. — А он той довгов'язий — я.

— А ось і я з візочком і моїм коханим Дзюником, — засміялася Ганця.

— А я? А я? — раптом заджерґотіла русалка, вистромивши голову з-за пазухи Помідора. — А я там є?

— Ще чого! — обурився Дзюньо. — Не про пса ковбаса. Тут тільки Господні сотворіння, а не чортівня. Ану киш!