Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

— Ти що — сумніваєшся? — обурився Дзюньо.

— Ні, але сорок вісім гальб! — повторив Помідор.

— Соломон свідок.

— Я не рахував, — відмахнувся Соломон. — Останню гальбу, яку ти розтрощив собі на голові, я запам'ятав. Але, хто скільки випив — то вже вибачайте.

— Ти хочеш сказати, що я брешу?

— Ні, мене це просто не цікавить.

— Добре, — кивнув Дзюньо. — Дві пляшки я вже вцмулив. На черзі третя.

Бумблякевич випив по келиху кожного вина і почувався на сьомому небі. Проте погляд його раз по раз підкрадався до книги «Іссахар», йому хотілося ще раз придивитися до тих мікроскопічних малюнків і спокійно усе обстежити.

Помітивши, що Соломон уже трохи захмелів, Бумблякевич попросив у нього книгу, старий не заперечував. Озброївшись лупою, Бумблякевич знайшов сторінки з малюнками і став уважно роздивлятися. Найбільше його цікавило зображення палацу і балю. З першого ж погляду чекала на нього велика несподіванка та така, що він не повірив власним очам, відвів на секунду лупу в бік, покліпав і ще раз придивився. Сумнівів не було — малюнок не був застиглий, він пульсував життям, і всі постаті, що були тут зображені, перебували в русі. Звичайно, це не відбувалося просто на очах, але принаймні за той час, поки книга лежала закритою, танцюючі пари встигли завершити перший танок, котрий судячи з того, як розвіювалися сукні і шалі, міг бути вальсом, і закружляли в іншому, нервовішому, либонь, у тангові. Тонкостанна панна з довгим попелястим волоссям тепер була повернута не спиною, а боком. Правда, обличчя її все одно видно не було, бо заважало волосся.

Лупа ковзнула вбік, туди де виднілася дорога. Карет, що наближалися до палацу, значно побільшало, вдалині виднівся величний берлин, запряжений четвіркою чорних жеребців. Серед гостей Бумблякевич розпізнав княгиню та її сина, а в групі військових, з якими зазнайомився на бенкеті, побачив Транквіліона Пупса. Він тримав у руці якийсь папір і щось тлумачив, військові уважно слухали. Якби був мікроскоп, можна було б навіть прочитати, що саме пишеться на тім папері, бо під лупою виднілися тільки криві лінії.

Як же йому хотілося у цю хвилю заплющити очі і опинитися там, серед тих людей, які, можливо, його з нетерпінням чекають!

Тим часом Помідорові вдалося намовити Офелію до співу, і в повітря спурхнула печальна пісня русалки, схожа на ту, що її чув уже Бумблякевич у Морі Борщів. Неможливо було не заплющити очі й не полинути на пінявих хвилях мелодії, сонливо вигойдуючись, і занурюючись, і колихаючись у дивному стані невагомости. Незвичайна, нечувана раніше мова пісні вливалася в них і заповнювала собою по самі вінця, кожному здавалося, що він навіть розуміє, про що в ній співається, але всі ті слова, які сприйняло вухо, ніяк не встигали домчати до розуму, миттєво танучи, мов сніжинка, яку прагнеш роздивитися на теплій долоні.

Коли вона вмовкла, на якийсь час зависла тиша, ніхто не відважувався її зруйнувати жодним звуком, і тільки русалка перебігала здивовано очима по нових знайомих і, зрозумівши, що ніхто крім неї не промовить ні слова, засміялася:

— Та перестаньте! Сидите, як сови!

— Якою це мовою ви співали? — тремтячим голосом спитав Соломон.

— Не знаю, — похитала голівкою русалка. — Це пісня русалок із Моря Борщів. Вони знають безліч пісень, і ми деколи від них переймаємо.

— Невже ви там щось зрозуміли? — спитала Ганця в Соломона.

— Ні, але мені здалося, що якісь окремі слова надто схожі на іврит.

— Та йдіть! Який іврит! — обурився Цитрон. — Ця мова найближча до української — ті самі склади, ті самі відмінки і закінчення.

— Е! Та ти щось метикуєш у фільольогії? — здивувався Бумблякевич, який подумки визнав його слушність.