Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

— Ця книга, знаєте, — сказав Помідор, — нагадала мені один трафунок. Розтяв я був гарненьку панну такво і так, — чиркнув пальцем по грудях і животу.

— Не показуй на собі! — зойкнула русалка.

— Докторам можна. Так от — розтяв, дивлюся, а кишки так химерно сплелись, утворюючи дивовижного лябіринта, що я аж завмер, милуючись тією красою. Здавалося світло переламувалося в них, як у струмку, і вигравало веселкою. І, пам'ятаю, ще тоді мені спало на думку, що я побачив своє майбутнє. Ось достоту так, як у тій книзі. Я побачив те, що чекає мене незабаром. І так воно й сталося — я опинився в лябіринті сміттярки, в якому блукаю вже стільки часу. Я опинився у самому кишківнику сміттярки, серед апендицитів і виразок, гриж і пухлин. І ті самі ароми, що б'ють в носа з розпоротого черева, лоскочуть нам ніздрі і тут. Я впиваюся цими п'янливими запахами. Що може бути прекраснішим за запах перегною і цвілі, розпаду і розкладу?

— А ти поет, — сказав Цитрон.

— Авжеж, я поет. Не всім же оспівувати троянди. А найкращі троянди, між іншим, цвітуть на перегної. «Гній наш насущний дай нам днесь!»

Перед пагорбом Соломон спинився, намацав рукою металеву пластину серед сміття, натиснув, і відкрився їм вхід зі сходами, що вели вниз.

— Ідіть за мною, — кивнув він так спокійно, наче йшлося про прогулянку парком.

— Та що ви сі патичкуєте? — гукнув Дзюньо, вилазячи із візочка. — Та я за Соломоном і в вогонь і в воду. Рухайся, Ганцю! Ми вперед, а ви за нами!

Спустившись по сходах, потрапили вони в пронизливий холод довжелезних коридорів, освітлених тьмяними жарівками. Уздовж стін бігли височенні п'ятиметрові стелажі, вщерть заставлені ящиками. Здавалося, що тим стелажам не буде ні кінця ні краю.

— Ану, — скомандував Соломон, — витягайте цей ящик, оцей і оцей. А цей ось беріть обережно, не розбийте. І виносьте усе на двір.

— Нічого не второпаю, — хитав головою Цитрон, вгинаючись під тягарем. — Що воно тут у цих ящиках?

— Хвильку терпіння, — потирав руки Соломон, — зараз дізнаєтеся. А ви ось, прошу пана, — звернувся до Бумблякевича, — прихопіть рулон церати, аби ми могли любенько все розкласти.

Сам же Соломон виніс невеличку валізу. Розташувавшись у затінку на траві, мандрівці не могли надивуватися, коли побачили, що саме містилося в ящиках.

В одному були пушки з тушкованою яловичиною, в другому — з качиним м'ясом, в третьому — з гречаною кашею, в четвертому — з помідоровим соком, в п'ятому — з квашеними огірками, в шостому — з квасолею. А в сьомому! в сьомому! в сьомому! — пляшки зі справжнісінькими французькими та німецькими винами! А у восьмому — чоколяда «Milka», від вигляду якої єдина дама прийшла в захват. Усі тільки те й робили, що цмокали та ахали, а Соломон із незворушним виглядом, спритно орудуючи ножиком, відчиняв одну пушку за іншою.

— Слухайте, де ж ви оцього всього набрали? — не міг заспокоїтися Цитрон, жадібно ловлячи носом звабливі запахи.

Бумблякевич узяв одну з пляшок і прочитав: «1936 рік»! Тоді взяв пушку з м'ясом — напис німецькою мовою повідомляв дату виготовлення — 1942 рік! Та сама дата стояла й на всіх інших пушках.

— Чому тут всюди 1942 рік? — спитав у Соломона. — Це що, воєнні трофеї?

— Ніц ся не бійте. Я то все вже сто разів перепробував. А як ви гадаєте, я виживав усі ці роки? Воно таке, ніби щойно виготовлене. Перша кляса. Ще сто років простоїть і ніц му не буде.

— Але як ви цей скарб роздобули?

— Як? О-о, то було майже відразу по тому, як я сюди потрапив. У свому блуканні лябіринтом я натрапив якось на старого чоловіка. Він лежав без пам'яті. На ньому був німецький мундир, і я спочатку не міг зрозуміти, з ким маю справу. Але помацав живчика — б'ється. Ну, я йому хутенько став штучне дихання робити і доти робив, доки він не отямився. Виявилося, що то є старий упівець. Але не бандерівець, а мельниківець. І то такий затятий, що ані чути не хтів за іншу Україну, крім мельниківської. От він мене й запросив жити з ним та показав оцей старий воєнний бункер. Колись, каже, підірвали вони колію неподалік від цього місця, і з рейок зійшов німецький потяг, — заладований продуктами, котрі призначалися для фронту. От вони все, що там у тих майже ста вагонах було, й приволокли сюди та облаштували бункер. Як війна ся скінчила, кілька тих упівців замешкали тут і жили на цих запасах. Аж доки не повмирали. І цей чоловік завів мене на їхні могили та заповів там його поховати. Незабаром і він помер, а я виконав його волю.