Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

ЧАСТИНА ДРУГА

МІСТЕЧКО С

Бумблякевич отямився від яскравого сонячного світла, яким привітав його новий день. У піщаний берег мирно хлюпало Море Борщів. Дмухав свіженький лагідний вітерець і хотілося жити. Скільки він спав? Сонце уже було високо над головою, бралося на полуднє. Обтрусив штани з піску і зі смутком подивився на море.

— Де ж ти, моя кохана? — важко зітхнув і подумав, чи не варто б у таку відповідальну хвилину заридати.

Все ж таки втратив не ополоника, а наречену. Одначе посеред радісного сонячного ранку сльози якось не витискалися. Море ліниво гойдало дошки, колоди, діжки, клапті вітрил…

— Прощай, Фрузю! — шморгнув носом Бумблякевич і повернувся до моря спиною.

В ньому росло непереможне відчуття, що наближається до чогось незвіданого і не доступного іншим, це відчуття сповнювало його усвідомленням власної величі і пихи. Намацав у кишені куперти, які отримав від Транквіліона, і рушив простовіч.

За кілька метрів натрапив на густу ожину і не міг втриматися, щоб не влаштувати собі сніданку. Ягоди пирскали соком в устах і втішали нашого героя теплом розбуялого літа.

Вузенька стежечка вивела його в рідкий, але похмурий сосновий ліс, а там уже перетворилася на лісову дорогу з двома глибокими коліями від коліс, у яких блищала вода. Куди ця дорога вела, йому було байдуже, мусив нею йти, аби потрапити бодай кудись. Вгорі заливалася співом пташва, десь кувала зозуля, густий запах хвої лоскотав ніздрі і додавав бадьорости.

Години дві йшов лісом, аж поки зненацька попереду не вигулькнула хура, запряжена кістлявою, розчарованою в житті шкапиною. На хурі поверх сіна хропів горілиць вусатий дядько в насупоненій на очі бирці.

Бумблякевич не знати як втішився такій зустрічі й торкнув дядька за плече, але без жодного наслідку. Наче б трусив суху вербу. Тоді уже штурхнув, і дядько, буркнувши під ніс «трьох чортів», звівся, крекчучи, на лікті. Довго протирав очі, свистів носом, позіхав, аж поки нарешті не втупив свій збаранілий погляд у Бумблякевича. Здавалося, поява невідомого справила на нього гнітюче враження, бо він розчаровано струснув головою.

— Ти ба… — сказав та заходився щось шукати в сіні. Нарешті видобув кисет з тютюном, неквапно його розв'язав, розважливо, наче свічку в церкві ставив, пригостив свого здорового носа табакою, смачно сьорбнув і чхнув так, що аж вороння шугонуло вгору й сполохано закаркало. Дядько сховав кисета і витер сльози з очей.

— Д-о-обра табака! — похвалив, зиркаючи на Бумблякевича.

— На здоров'я.

— Ги-и, — позіхнув дядько і знову повалився на сіно.

Бумблякевич оторопів.

— Скажіть, куди ця дорога веде?

— А Бог її знає, — відказав дядько в небо.

— Куди ж ви їдете?