Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

Цитрон з огидою скинув із себе сувої дротів і кинувся обнімати свого збавителя:

— Бумблику! Брате мій! Як це тобі вдалося?

— Просто я знав, як себе з ними поводити. Єдиний вихід — читати абсурдні новини.

— Тепер я перед тобою в неоплатному боргу. Якщо тобі треба буде когось задушити — я до твоїх послуг.

Із вулички у лябіринті до їхніх вух долинула тужлива пісня незрозумілою мовою. Віяло від неї Сходом, і то тим Близьким. Коли ж подорожні завернули у вуличку, то перше, що їм впало в око — це дикта прибита до кілка, на якій писалося «Вулиця імені Соломона Ціттербаккена», а нижче — якісь каракулі.

— А то по-якому? — здивувався Помідор.

— Іврит, — пояснив Бумблякевич.

Друге, що ошелешило подорожніх, це особа, яка сиділа на діжці, склавши ноги по-турецькому, і задумливо співала. Перед діжкою красувалася збита нашвидкуруч ятка з горою строкатого мотлоху. Коли вони наблизилися, то збагнули, що ця геть заросла проява в дивацькій хламиді зовсім не жінка, а чоловік. Ба ще й із довгими пейсами, вусами і ріденькою борідкою.

— Ой! — скрикнув радісно чоловік і заторохтів чистою українською мовою, ледь-ледь гаркавлячи: — Нарешті! Ну, заходьте, заходьте, вибирайте, що вам до смаку. Тут усе таньо[111] продається. Погляньте, які пишні соболині хутра! А ось коралі! Я бачу з вами пані! Може, вас цікавлять індійські шовки? Для вас я маю чудові перські хустини!

— Гей, зупиніться! — урвав його Бумблякевич. — Ми не збираємося нічого купувати. Зрештою, у нас і грошей катма.

— Е-е, та це не біда! Я дам у борг. Ось сюди я записую всіх покупців — бачите? — він здмухнув пилюку з товстого зошита. — Не соромтеся, вибирайте. Гроші віддасте при нагоді.

— Ми шукаємо дороги назад, — сказав Бумблякевич.

— Дороги назад? Хіба лише божевільний шукає нині дороги назад. Так ви ніколи нічого не знайдете. Потрібно шукати дорогу вперед. І ви бачите перед собою того, хто її не знайшов і врешті заспокоївся. Світ слід сприймати таким, яким він є, а не таким, яким ми його прагнемо. Я заспокоївся і пристосувався до умов. Я став органічним доповненням навколишнього середовища. Та повернемося до вашої дороги назад. Що ви мали на увазі?

— Те, що всі ми у свій час, потрапивши на сміттярку, заблукали, а зараз шукаємо виходу із цього лябіринту.

— А чи не будете такі ласкаві пояснити, хто ж то такий отой Соломон Ціттербаккен і чим він прославився, що його ім'ям названо цілу вулицю? — спитав Цитрон.

— Соломон Ціттербаккен? — перепитав чоловік із таким здивуванням, наче йшлося щонайменше про Шолома-Алейхема або Мартіна Бубера. — Ви не знаєте, хто такий Соломон Ціттербаккен? Автор безсмертної книги «Іссахар»? Тоді що ви знаєте?

— Ну-ну, і хто ж такий цей Соломон Ціттербаккен? — не відступав Цитрон.

І, обвівши прибульців співчутливим поглядом, чоловік прорік тихо і з повагою:

— Соломон Ціттербаккен — це я.

Як можна було б на ці слова відреагувати? Тільки скинути капелюхи, шапки, кашкети й шоломи. Але голови наших героїв не заквітчували навіть лаврові віночки. А проте виявилося, що одна людина таки впізнала Соломона. То був дідусь, який спочатку сидів зовсім тихо і, здавалося, куняв, але раптом заворушився і, примружившись, запитав: