Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

— Але я вам не доказала! Після того він припав до мене і обняв мене, і я почула, як втрачаю цноту.

— Конкретніше! — звеліла пані Ліндерова.

— Ну, я почула, що цнота моя фурр! — і спурхнула, як метелик.

— А де люстерко? — спитала пані Флякова.

— Пропало, — зітхнула Олюня. — Разом із цнотою.

— Який жах! — блиснула очима матуся. — Шукав люстерко, а поцупив цноту!.. Але… моя дитино. Чи ти чула щось особливе?

— Чула.

— Але що саме?

— Спочатку насолоду, потім біль, а потім знову насолоду.

— Це таки воно, — похитала головою пані Флякова. — Сумнівів нема. Наша Олюня збезчещена.

— І ким? — паленіла від гніву пані Ліндерова. — Шпигуном! Злочинцем! Смертником!

— Шкода, що вона нам так пізно про те розповіла. Ми могли б підкупити пана прокурора.

— Авжеж, могли, — згодилася пані Ліндерова. — Та й пана Ліндера можна підкупити… А, може, ще не пізно?

— Після суду? Це вже неможливо.

— Тоді, може, підкупити ката? — спитала Олюня.

— А що це дасть? — не зрозуміла матуся.

— А те дасть, що він, скажімо, відмовиться його вішати.

— Тоді повісить дідуньо.

— А ми і його підкупимо! — не вгавала Олюня. — Ми всіх підкупимо. Крім нас самих. Так, наче ніякого суду й не було.

— Гм… Це цікаво… — замислилась пані Флякова і, вибравши стиглого помідора, пожбурила ним просто в лисину свого чоловіка. Помідор розчавився й забарвив голову в червоне, а пан Фляк стрепенувся і сонними очима обвів присутніх: