Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

— Люстерко.

Бабуся пирснула сміхом, а матуся обурилася:

— Звичайне люстерко?

— Так. А коли я сіла біля нього в квітах, він опустив те люстерко ненароком мені за пазуху. І тоді ми почали разом його шукати, а воно тікало з рук. Пан Бумблякевич заліз обома руками мені аж сюди, але люстерко весь час вислизало.

— Дуже оригінально, — сказала пані Ліндерова. — І що ж було потім?

— Ну, я змушена була впустити його руки ще нижче, аж туди…

— Аж куди? — ожила бабуня і вся аж витягнулася.

— Невже аж туди? — ще буйніше почервоніла матуся, і її великі груди захвилювалися, а очка забігали від Олюні до гостя й назад.

Бумблякевич мовби й не слухав нічого, алькоголь потихеньку завойовував усе ширші терени його тіла, і він відчував, як дрімота обплутує всі члени і їх зневолює. Наче крізь сон линули слова Олюні:

— Люстерко ковзнуло мені в пантальони… І тоді… сталося те…

— Яке? — не вгавала матуся.

— Ну — те!

— Негайно розкажи мені все. Я мушу знати всі деталі, чи це було якраз те, що ми маємо на увазі, чи це було зовсім не те, а щось інше, і тоді ти вже не будеш вважатися збезчещеною.

— Але мені соромно!

— Нічого, тут усі свої, — заспокоювала її бабуся. — Ликни си рому, і все піде як по маслу.

Олюня послушно ликнула і продовжила:

— Тоді він задер на мені сукню і сказав, аби я лежала спокійно, то він витягне те люстерко. Я лягла. Він здер з мене пантальони і, щоб я не соромилася, поклав на те місце квіточку. Але люстерко кудись пропало. Скільки він тими пантальонами не трусив, як їх не вивертав, а люстерка нема та й нема. Я вже кажу, Бог з ним, я вам дам інше. А він: є ні, це важлива родинна пам'ятка. І сказав, аби я розвела ноги, бо, може, люстерко якраз там. А коли я ноги розвела, то він почав шукати пальцями, і то так спритно, що мене мовби хтось у небо підняв, і я попливла, попливла…

Пані Ліндерова подивилася на пані Флякову й знизала плечима:

— Як на мене, то це ще не є безчестя.

— Ну, якщо це були тільки його пальці, то так, — погодилася бабуся.