Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Бумблякевич налив собі рому і з задоволенням випив.

— А мені! — озвалася тестьова і, отримавши свою порцію, додала: — За здоров'я шпигуна!

— Що це таке! — обурився пан суддя. — В мене таке враження, що ви не на суді, а десь на водах. Пане підсудний, ваше останнє слово!

— Що я можу сказати? — зітхнув Бумблякевич. — Я нещасна людина. Замість того, щоб потрапити до замку, я забрів у це ваше містечко і встряв аж у таку халепу. А все чому? Бо ті вар'яти зжерли русалку, а вона їм помстилася, і корабель розтрощило на скелях. А якби не розтрощило, то ми пристали б до берега не тут, а там, де замок. Тепер ви кажете, що я шпигун. Можливо, так воно і є. Можливо, я шпигун. Але — не турецький. І це дуже суттєво. Турецьким бути не хочу.

— А італійським? — спитав пан Ліндер.

— Ну, це вже цікавіше. Якщо вас це теж задовільняє, то я не перечитиму.

— Нас задовільняє, — відказав суддя, порадившись з адвокатом і прокурором.

Бумблякевич налив собі ще і випив до пані Флякової.

— Здоров'я пані! Прошу мене засудити на вічне життя!

— Ах, який ви потішний! — заплескала в долоні пані Ліндерова.

Бумблякевич повернувся до неї і нагородив вдячною усмішкою. Пані Ліндерова була пишною товстулею з тих, яким увечері тридцять, а вранці — сорок п'ять.

— Пане Бумблякевич, — сказав пан Фляк, — ваша мужність і сила волі вражають. Яка шкода, що ви знаходитесь по той бік барикад… Я охоче взяв би вас своїм заступником.

— О, це ідея! — втішилася пані Ліндерова. — Мусимо його врятувати. Було б шкода, щоб пропав такий… такий мужчина…

Вона це проворкувала так натхненно, аж її пишні перса збільшилися в об'ємі, а пан Ліндер наморщив чоло:

— Вношу протест! Жодних компліментів шпигунові! Отже, підемо далі. Пан прокурор вимагає найвищої міри покарання, а пан адвокат — найнижчої, себто довічного ув'язнення. Пане прокурор, ваше останнє слово.

— Шановні колеги, — сказав прокурор, — я лише хочу вам нагадати, що довічне ув'язнення може обернутися для нас дуже великими економічними втратами, адже утримання кожного в'язня лягає важким тягарем на місцеве населення. Це викликає збільшення податків, підвищення цін та спад загального добробуту.

— Тепер пропоную останнє слово панові адвокату, — виголосив пан Ліндер.

Адвокат відкашлявся і почав:

— Так, панове, довічне утримання в'язня — це досить значні кошти. Але щоб цьому запобігти, можна використати в'язня для якоїсь важливої місії. А, зрештою, пан Ліндер і сам добре знає, як це робиться, бо чимало його в'язнів працюють до самозабуття на благо нашого суспільства. У мене й досі збереглася хустинка до носа, подарована мені однією ув'язненою жінкою, котру вона власноручно вишила і оздобила, а зараз — ось, погляньте — я ношу її і шмаркаюсь, постійно згадуючи цю добру жінку, що поставилася до мене так поштиво й по-самаритянськи, помітивши, що маю катар. Я міг би назвати й інші речі, придбані в ув'язнених, котрі мені дуже допомогли у власному житті, але не буду відволікати дорогоцінної уваги. Додам іще, що інтелігенція і загальне позитивне враження, яке викликає у нас італійський шпигун, свідчать про те, що й в'язням він справить також приємність і, за час спілкування з ним, вони піднесуть свій загальний розвій та моральність.

Бумблякевич розчулився й голосно висякався: