Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

— Як же ви доберетеся назад? — спитав пан Кузеля.

— Назад вже буду шукати дорогу не з міста, а з замку.

— Це безглуздо. Там нема жодних доріг. В горах були обвали…

— Пане Бумблякевич, — звернувся пан Кузеля, — чи не знаєте ви часом, які міста знаходяться вниз по Дністру, бо плисти вгору проти течії ми ніяк не зможемо…

— Що ти вигадуєш? — перебив пан Курделя. — Нащо нам плисти вниз, коли до Станіслава і Львова догори?

— Але ж ти розумієш, що плисти догори безнадійно? Мусимо плисти за течією до найближчого населеного пункту. А звідти добиратися залізницею.

— Ніколи в житті! — перелякався пан Курделя. — Вниз за течією Туреччина! Пропадемо як руді миші!

— Але власне хтів би вияснити в пана Бумблякевича, чи зіправді там Туреччина, — вперся пан Кузеля.

Тепер вони обоє звернули очі на гостя й чекали. Що мав їм повісти? Він взагалі не орієнтувався, що довкола діється. Про яку річку мова, коли він не бачив жодної річки? А якщо вже й має бути якась річка і якщо це Дністер, то вниз за течією — Буковина. Коли Буковина була під Туреччиною?… Ну, принаймні в 1913-му там уже господарювала Австрія.

— Ми ще в школі учили, що там має бути Туреччина, — вирятував його Курделя. — А турки тільки й чекають, аби до них хтось приплив та просто в лапи попався.

— Але пан Бумблякевич ще нічого не сказав, — з надією проказав Кузеля.

Бумблякевич набрав задумливого вигляду, наморщив чоло високе і ясне і вдав, наче розглядає уявну мапу на вишиваному обрусі, уважно стежачи за пальцем, який обводив кордони. Сказати, що нема там жодної Туреччини, не так просто, бо ж певності таки не було. Адже, якщо є Море Борщів, то чому не об'явитися й Туреччині? Крім того, хтозна, може, це зовсім не та сама Туреччина, а якась інша, і впадає вона в Море Борщів. А то ще, ого-го, може, ця Туреччина лежить на самому дні Моря, в гущі покраяних буряків, моркви, петрушки, цибулі, русалок, блакитних небес, шаткованих буйних степів, соборів, начинених літургіями і печених у власному соціумі на біблійному вогні, пухких вареників — ша! — у кожному з них спочиває козацька душа, в гущі посічених наших голів, вуджених кобзарських язиків, тушкованого чорнозему в Дніпровій підливі, а ще ж — славний Запорізький Січеник гетьмана Кагановича, що здибив гнідого коня і вказав булавою на братню Мордовію — слава! слава! слава! Бумблякевич глянув на обрус, примружившись, і враз побачив, як сколихнулася зелена тирса, як вилетіли вершники з балки та гримнули на весь голос: «По-о-пе… по-о-пе-реду Каганович!» А степ одізвався луною, і пан гетьман, зблиснувши золотими зубами, гаркнув до свого війська:

— Чи волите під султана лягти турецького, віри бісурманської, чи під короля польського, віри лядської, а чи під царя-батюшку московського, єдиноутробного, віри вірної? Бо ж не виграє нас ніхто так удатно, як Москва-матушка, на всі боки перевертаючи, у всі шпари нам зазираючи, прутня свого самодержавного просто в писок запихаючи, аби мав козак що посмоктати та чим покріпитися та московськими щами упитися.

— Волимо під Москвою жити — не тужити! — підхопили козацькі лави і полетіли у небо шапки і чоботи, шаблі і пістолі, чепчики і пантофлі, кобзи і бандури, хрести й ікони, руки і ноги…

— Дайош дружбу народів! — кинув у юрбу гетьман.

— Гурра! Ура! Дайош! — застрибали, зацвірінькали козаки, замахали рученьками з утіхи.

А гетьман збив на потилицю кашкета, глянув у небо й сказав:

— Навіки разом!

Далі поколупався пальцем у носі й, видобувши з ніздрів якогось козака, оглянув його з усіх боків, витер об штани і чхнув смачно, як ото чхати вміють хіба одні козарлюги.

— Ану! Тепер по мєстам! — гримнув так, що враз усі овечки погнали до кошари цілим кошем на ясні зорі п'ятикутні, на тихі води полинні…