Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Бумблякевич пройшов повз хуру, ледве стримуючи себе, щоб не встругнути якоїсь капості всюдисущому дядькові. Здоровий глузд, проте, взяв гору, і поквапом гулькнув на сусідню вулицю, що була навдивовижу вузенька через густі широкі гілляки кущів та дерев, котрі повилазили з-над парканів на всю ширину хідника, мовби стерегли сюди ходу.

Довкола чатувала полуднева тиша, розмлоєна сонцем і відсутністю вітру, ніс облягали запахи квітів, порічок і полуниць, запахи буйної салєри, м'яти і кмину, зелених яблук…

Будинків з-поза цеї зелені і видно не було, не чулося й згуку живого, мовби попав у вимерлий світ і тепер відчував, як дерева дивляться на нього з осудом за те, що колошкає їхній спокій і сон. Мимоволі ступав по-котячому м'яко і покрадьки.

Дійшовши до середини вулиці, почув несподівано чийсь оклик, та, роззирнувшись, не угледів нікого. Почекав якийсь час, вслухаючись у зелень.

Кигикнула хвіртка і просто з-за густого галуззя дикого винограду випурхнула якась маленька, сухенька бабуся. Мала худе горбоносе обличчя з хитрими совиними очима, усмішка на ньому хоч і виглядала привітно, але довіри не викликала.

— Прошу пана! — звернулася до Бумблякевича стишеним голосом. — Знаю, що потребуєте. Хочу вам помогти.

Чому вона говорить мало не пошепки? Бабуся зиркнула вліво-вправо, приклала сухого пальця до паперових вуст і прошурхотіла:

— Ходіть за мною.

Чого мав опиратися? Все одно часу доволі. І слухняно пірнув у хащі. Йшли вони через сад геть зарослий густелезними травами, лапатими лопухами, розцвічений білою кашкою. Все тут виявляло ознаки запустіння. Здичавілі квіти повиростали до монструальних об'ємів і, наче вражені базедовою хворобою, пухирилися й важко тримали голови, усім своїм виглядом даючи зрозуміти, наскільки гидким і болючим є для них їхнє життя. В снах їм являлася срібна коса на горіховім кіснику, і пісня її дзвінка діяла на них, мов опій вічно очамрілих маків.

В державі цій, затіненій і прохолодній, незважаючи на спеку, не чулося ані сюркоту, ані бзикання, і жодного разу не зблиснули крильця бабок, чи золотокрилих мушок. Дикий виноград, спинаючись з дерева на дерево, з куща на кущ, обплів так надійно усе довкола, що витворив угорі справжнісінький зелений дах. Крізь ріденькі отвори спадали на землю сяйні снопи соняшних променів. І складалося враження, наче потрапив ти в якусь галерею на золотих стовпах.

Весь виноградом оточений, сірий облуплений будинок — двоповерхова кам'яниця з дерев'яним ґанком. Стара, не доходячи до нього, звернула вправо, і незабаром опинилися вони перед дерев'яною альтанкою, що так само була геть уся перевита зеленню. В альтанці за столом сиділи три потвори жіночої статі і ворожили на картах.

Побачивши гостя, усі троє звели голови з-над столу і уважно втупилися в нього. То були карлиці, горбаті й висохлі на кість, з головами неприродно великими і розчухраними. Фантастичні стирти чорних смолистих кудлів оточували їхні обличчя, від чого великі очі робилися ще більшими й мало не вилазили з орбіт.

Це ж треба, зітхнув Бумблякевич, тут чоловік не годен на своїй лисині дорахуватися хоча б пристойної кількості волосин, а в цих аж така перевитрата цінного продукту. І навіщо воно їм?

— Волосся — це найважливіша жіноча оздоба, — сказала одна з карлиць і засміялася, тішачись здивуванням прибульця.

— Волосся — це наша пиха, — сказала друга.

— Волосся — це наші скарби, — сказала третя.

Голоси їхні були напрочуд приємними, і подив брав, що належали вони аж таким опудалам.

— У вас ще красиві уста, — бовкнув Бумблякевич, не маючи жодного бажання псувати собі відносини з карлицями.

Комплімент було сприйнято голосним сміхом і видно, що він сподобався, адже Бумблякевич таки не збрехав — у всіх трьох карлиць вуста були повні й червоні, мовби вирізані з якогось часопису й наклеєні на ці лисячі мордочки.

— Це мої доньки, — сказала стара. — Старша — Емілія, середульша — Лідія, а молодша — Соломія. Усі на виданні, налиті соками кохання. Чи не правда, вони в мене гарнющі?