Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

— … і я ще здатен відрізнити кролячу печінку від яєчні, підсмаженої на воді.

— Ґратулюю пана професора! Нині такі знавці — то є велика рідкість. І, повірте, маю за честь гостити в себе пана професора. Приходьте до нас ще на вечерю. Вас буде чекати фантастичний печеня з дика.

— А її ролю буде виконувати печений картопля.

— Пан Бульмаєр великий жартун!

— А пан Сраєр вдячний слухач моїх жартів. До побачення.

Обох панів радників помітив у вікні. Його чекають аж так нетерпляче? Двері відчинила покоївка, але з-за її спини вже визирало сяюче обличчя господаря. Що вони там ще вигадали? Які ще пастки? Ось він потрапляє в світлицю, де на столі красується червона пляшка мадери, а поруч миска з трускавками[85], тарілка того самого сухого солотвинського сиру, цукерки і печиво.

Пани радники припрошують його до столу, наливають вина і вуркочуть:

— Дуже рідко вдається поспілкуватися з освіченими людьми, — каже пан Кузеля. — У дні відсутності пана бургомістра ми дозволяємо собі культурно відпочити. У нас тут, самі розумієте, розваг жодних. Тому вже, вибачайте, відриваємо вас від чогось, може, й дуже важливого. Хоча, гадаю, і ви від цього спілкування повинні винести чимало корисного. Чи не так?

— Звичайно. Інакше б не скористався вашою гостинністю.

В цей час повз них пропливла якась жінка з гордо піднятою головою. Мала на собі довго білу сукню, а до грудей притискала книжку. Бумблякевич зірвався з крісла, щоби скласти уклін, але пані не зачепила його й краєм гонорового погляду. За нею зачинилися двері сусіднього покою і сцена набрала комічного забарвлення.

— А що, — засміявся пан Кузеля, — тепер уже ви переконалися?

— В чому? В тому, що ви мене підманули? Розповідаючи якусь історію про те, як отруїлась ваша дружина. А тут я бачу… пані… котра може бути тільки вашою дружиною.

— Я вас аністілечки не підманув. Моя жінка таки справді отруїлася. Але щойно ви бачили не її, а ману! Це був привид. Саме це я й збирався вам сьогодні показати.

— Привид! — вирячив очі Бумблякевич. — Хочете мене запевнити, що… її не існує? Але ж я бачив, як відчинилися і зачинилися двері!

— Ну й що? Можете піти за нею, доторкнутись до неї. Можливо, вам навіть вдасться розговорити її, а однак — це лише дух моєї покійної дружини. Він не тільки відчиняє і зачиняє двері, але й ходить, як бачите, до мого кабінету і випозичає книжки. Ще якби ставила на місце! А то може підійти до столу і поцупити канапку чи перехилити келишок вина.

Пан Кузеля, вочевидь, осідлав свого улюбленого коника і тепер гарцював на ньому з особливим задоволенням.

— Цікаво, чи ваша нова дружина буде миритися з цим привидом? — всадив шпильку Бумблякевич.

Та пан Кузеля її миттю висмикнув:

— А куди вона подінеться? Хоче мати чоловіка радника, мусить дати собі раду з привидами.

— У нас багато мають своїх привидів, — сказав пан Курделя. — З привидами безпечніше. Чи злодій в хату залізе, чи діти в садок, а привид уже тут: гу-у-у-у! У мене в хаті живуть два привиди. Це моя тестьова і її сестра. Обидві за життя були страшні стерви, пхали носа в брудні шкарпетки і цілими днями тілько те й робили, що шпирали, дзюґали, сверготіли, аж мені голова мало не пукала. Надозолили мені катові дзундзурихи так, що й зарятунку не було. І от одного дня мені засвітилася щаслива думка: аби я не мучився, вони мусять вмерти! Так я жінці й сказав. Вона — в плач… Бо ж то її мама і тета. Але я є пан радник, а не хвіст телячий. Пішов-єм до пана бургомістра, і він ми виписав такий папір, що і тестьова, і її сестра нині вмерли. От! А що мені більше треба? Тільки вони щось до мене «гур-гур», а я їм під ніс той папір: нате, читайте, вас вже нема. Ви-но тільки духи. Пфу-у-у! — і розлетілися. Дав їм біле вбрання, аби виглядали пристойно. В газету — некрольога. Тепер вони де не ступлять, а до них всі: а киш! І хрестяться. Маю святий спокій. Далебі, з мертвими куди скорше можна збалакатись, аніж з такою живою мавпою.