Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

— Вони — розкішні! — підтвердив Бумблякевич, пильнуючи аби при цьому не війнула хвостом у голові якась кпина щодо їхньої вроди — на щастя, обійшлося. — Мати таке волосся! Віддав би їм обидва вуха за таке волосся!

Дівчата знову засміялися, а Емілія сказала:

— І справді, нащо вам здалися тоті вуха, коли б можна волоссям приховати їхню відсутність.

— Волоссям можна все приховати, — зробила очко до гостя Лідія.

— В волоссі можна втопитися, — багатозначно промовила Соломія.

— Досить вам тішитися своєю вродою, — урвала їх стара. — Тільки б про те волосся й джерготіли весь день.

— А хіба в когось є чарівніше волосся, ніж у нас? — щиро здивувалася Емілія.

— А хіба хтось знає таких пісень, як ми? — спитала Лідія.

— А хіба хтось здатен на таке палке кохання, як ми? — млосно застогнала Соломія, закотивши очі.

— Ну, що ви на се, пане Бумблякевич? — засміялася стара. — Хоч нині віддай до театру. Але я ніде не віддам моїх горличок. Їх би там спаскудили, зіпсували, зганьбили.

— Ах, як я мрію, аби хтось нарешті вже мене спаскудив! — застогнала Емілія.

— Ах, як мрію, аби хтось нарешті вже мене зіпсував! — застогнала Лідія.

— Ах, як я мрію, аби хтось нарешті мене зганьбив! — застогнала Соломія.

— Агій на ваші голови! Що ви варнякаєте? Та ваша цнота — скарб неоцінений! — аж заломила руки їхня мати.

— Та щоб я хутше здохла, як остання шолудива кішка, аніж дожила до такої ганьби!

— Перепрошую, — ввічливо втрутився Бумблякевич. — Назвали-сьте моє прізвище. Звідки воно вам відоме?

— Але, пане Бумблякевич, живемо в такому маленькому місті, що всі новини передаються протягом години, — відказала стара. — Знаємо, що ви шукаєте і чого вам треба. І бачите — донечки мої щойно карти на вас розклали, а ви вже тут. Хто він у нас? Король дзвінковий? — спитала в дівчат.

— Король! Король! Король! — прощебетали сестри.

— Так вами карти покерували, що не могли ви нашої вулички обминути. А тепер сідайте коло моїх донечок, а я обід піду пильнувати.

По тих словах стара щезла, лишивши гостя сам на сам з карлицями, що жадібно пожирали його очима, хтиво облизували губи і постогнували, вовтузячись на лаві. Скидалися на чорних розімлілих кішок.