Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Замок плив понад землею на висоті воронячого лету, і чорні шпилі, наче кігті дракона, черкали мертві ясна неба. Чорний замок у блідому просторі.

Бумблякевич зупинився і здивовано пив очима це незвичайне видиво. Попід замком клубочився густий сизий туман, піднімався вгору, снувався павутинням і плив понад верхівками сосон.

Раптом до вух долинули якісь дивні звуки, а за кілька кроків уже розрізнив чиєсь хропіння. Так воно й було — на узбіччі за кущами бовваніла хура з сіном, а на сіні хропла якась проява.

Дивну мають звичку місцеві мешканці — спати отако посеред шляху, подумалося.

Обличчя з-під шапки годі було розгледіти. Але тут Бумблякевич помітив, що в дядька чортма батога. Не вагаючись, простяг руку і здер дядькові шапку.

— Гов! То це ви!

Дядько розплющив одне око і проплямкав:

— Не збиткуйся. Віддай шапку.

— Якою ж це ви дорогою їхали, що мене перегнали?

Дядько звівся на лікті, видер шапку і буркнув:

— Якою хтів, такою й їхав.

Бумблякевичу страх як захотілося вилаяти дядька. Але стримався.

— Чи не можете мені по-людськи відповісти?

Дядько похитав головою, виразно спантеличений такими складними запитаннями, далі запустив пальці у густе волосся і пошкрабав гамалика:

— Ото який впертий! І чого він присікався? Ти не знаєш, га? — спитав у шкапиного хвоста, але ані хвіст, ані сама шкапа не виявили жодних ознак життя. — Ну, як ти мовчиш, то і я мовчу.

Та з тими словами знову беркицьнув на сіно, збив на очі шапку і затрубив у ніс.

Години три подорожній брів лісовою дорогою, доки не побачив відразу за лісом перші будівлі невідомого містечка, що вразили його своєю занедбаністю. Вікна зяяли чорними пустками, тиньк обсипався, дахи позападалися, і скидалися ці будинки на бідолашних жебраків, що вирушили на прощу з надією розговітися.

Вуличка стелилася вузенько і вгору, та була геть уся у вибоїнах. Бумблякевич дибав, увесь час позираючи собі під ноги, щоб не вступити в якусь калабаню. Уздовж бровки стікав якийсь брудний і смердючий ручай, несучи на своїй поверхні листя, гілочки, мильну піну та воронячі пера.

Над головою голосно порипували віконниці і він кілька разів сполохано зводив голову, але не помітив нікого. Ніхто за ним не йшов, а одначе не міг ізвладати з відчуттям, що хтось таки стежить, може, перебігає від вікна до вікна, а може, крадеться ззаду і миттю ховається у затінку густої бузини, що захопила увесь простір обабіч дороги…

Мертва вуличка навівала острах і потребу весь час озиратися. Коли вона врешті скінчилася, то зітхнув з полегкістю. Бачив уже перед собою живе, а не мертве містечко, і безліч запахів-метеликів закружляло довкола нього в якомусь загадковому змаганні за його ніс: запах мила і запах випраної білизни вступилися запахові кислої капусти, яку хтось висипав з вікна просто на бруківку, а за кілька кроків і він відлетів, а натомість запах тертюхів шугонув у ніс із таким всеперемагаючим завзяттям, що розігнав усі інші пахнидла і змусив Бумблякевича порозкошувати хвильку цим даром богів і навіть спробувати визначити його джерело.