Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

— Пробачте, коли так. Я радо вип'ю каву.

— Справді? Після того, що було? — підморгнув перукар.

— А що було?

Перукар помахав Бумблякевичу перед носом бритвою:

— Ми все знаємо. У нас тут ніщо не діється непомітно. Не думайте, що ваші кроки залишилися без уваги.

— То ви мене не почастуєте кавою? — намагався його відволікти.

Бритва доторкнулася до горла і поволі поповзла догори, згрібаючи кучугури снігу разом із чорними цятками щетини.

— Бідний котик, — зітхнув перукар.

— Ви маєте котика?

— Вже нема. Подавав мені ножиці, бритви, калапуцькав хвостом піну і грав на мандуліні.

— І де він зараз?

— А ніби ви не знаєте? Бідний котик!

Та чи він не на мене отак закидає гадючку, споминаючи котика, ошпареного гарячою кавою? Бумблякевич уважніше придивився до обличчя перукаря і помітив чимало схожого з обличчям ворожки. Скидалося на те, що то були брат і сестра. Може навіть близнюки.

— У вас є сестра?

— Я маю дуже велику родину. Коли ми збираємося на чиїхось похоронах, то не годна хата вмістити, і гостимося надворі.

Бритва повзла по підборіддю. Рука Бумблякевича непомітно намацала на столикові одеколон з гумовою грушею. Перукар голив спиною до дзеркала, прикусивши кінчик язика, й не бачив, що діється.

— Ваша сестра ворожка? — спитав Бумблякевич, узявши в праву руку флякон, а в лівій стискаючи грушу.

Перукар на мить завмер і всміхнувся.

— Чи не правда ми, як дві краплі молока? Бідний котик!

— Авжеж, бідний, — погодився Бумблякевич і швидким рухом випорснув одеколон в очі перукареві.