Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

— Прошу сісти. Якраз я запарила каву. Для панни Мальви. Але вона так квапилася…

— А куди саме? — не втримався Бумблякевич.

Панні Фрузі, здається, таке запитання чимось не сподобалося, бо вона раптом змовкла і зникла в дверях навпроти.

Бумблякевич відсьорбнув кави дещо з осторогою, але вона нічим не відрізнялася від тієї, яку пив удома. Роззирнувшись, побачив, що простора вітальня, облямована різьбленими дерев'яними панелями, має четверо вікон і четверо дверей. Над кожними дверима красувалися мальовидла, присвячені окремій порі року — над першими амурчики збирали врожай, над другими ті самі амурчики пурхали на ковзанах, над третіми вони ж засівали ниви, а над четвертими — перекидалися квітами. Фіранки із зеленого дамасту, перехоплені шнурком із пишними китицями на кінцях, утворювали над кожним вікном величні балдахіни.

— Звідки беруться оці всі екзотичні овочі?

— З княжої оранжереї, — відповів Джавала. — Там ростуть манґо і папайя, ананаси і авокада, дактилі й кокоси. А які птахи там щебечуть!

— Далеко вона?

— А тут неподалік, у глибині гір. Оранжерея існує багацько літ і за цей час перетворилася на справдешню джунглю. Без поводиря туди нічого й потикатися.

— А де знаходиться бібліотека?

— Тут-таки, в палаці. Бібліотека ця ховає бозна-які скарби, ніхто ще їх усіх не дослідив. Маємо тут оригінали «Слова о полку Ігоревім», твори Ярослава Мудрого, думи Митуси. А скільки тут різного добра, котре було викинуте з музеїв! Багато чого з того, що вважається безнадійно втраченим, міститься тут.

Бумблякевич не вірив своїм вухам:

— Щоб аж такі цінності збереглися на сміттярці?

— А ви думали! — аж пушився від гонору пан Джавала, попиваючи каву. — Коли Теодор фон Шруботяг сяде на престолі, усі ці скарби передамо народові.

До зали впливла сама княгиня — панія в літах, але при тілі, ще й з пишним декольте і бльонд[54] фризурою[55], викладеною такими штудерними кренделиками та калачиками, що годі було допетрати, чи то її волосся, а чи перука, і ще напацькана та напахчена так, що відразу по всій залі покотилася п'янка задуха французьких парфумів. Мала на собі рожеву сукню, що спадала до самої підлоги, виразно старого крою. На шиї іскрилася золота змійка з двома зеленими смарагдами очей, а на пальцях грали всіма барвами перстені.

— Па-а-ане магістре! Як я втішена вашій візиті! Мушу негайно з вами порадитися щодо завтрашньої гостини…

Вона граційно подала ручку, яку по черзі чмокнули пан магістр і Бумблякевич.

— Маю честь запізнати вас із вашим новим підданим, добродієм Бумблякевичем, котрий за фахом є істориком.

— О-о, я дуже рада! Нарешті хтось займеться моїм архівом, бібліотекою і музеєм. Я мушу нарешті мати катальог сміттярки, куди повинні ввійти геть усі історичні й культурні цінності, які тут містяться. Чимало вартісного можна знайти і за межами мого палацу. Але тільки в тому випадку, коли об'єкт занесено в катальог, можна надіятися, що він не загубиться і не знищиться. Чи не так, мій любий магістре?

— Маєте рацію, ваша світлосте.

Нарешті княгиня вмостилася на канапу і дала таким чином можливість всістися й обом панам.