Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

ПАЛАЦ КНЯГИНІ ФОН ШРУБОТЯГ

Дорогою пан магістр сказав:

— Завтра увечері княгиня дає баль на честь прибуття її сина Теодора фон Шруботяга. Він відомий альхемік і спірит.

— А звідки прибув її син?

— З-за кордону. І не намагайтеся вивідати щось більше — це велика таємниця. Одне вам скажу: молодий Шруботяг — це найімовірніший претендент на трон України. В його жилах тече кров короля Данила, королеви Бони і самих Габсбурґів.

— А він має бажання посісти цей трон?

— А чом би й ні? Наша сміттярка — це той пляцдарм, з якого він зачне свій тріюмфальний похід у серце України. Тільки чесний і справедливий монарх може запевнити нашій країні гідне місце серед великих держав. Мусимо відродити свою аристократію і шляхту. А всі ці президенти… — Джавала махнув рукою.

Проминувши кілька вуличок, які не подавали жодних ознак життя, вони врешті опинилися у павутинні закапелків, які мали не тільки стіни, а й вікна і двері, а вгорі курилися димарі. Здавалося, що потрапив у село. З вікон інколи хтось визирав і вітався з магістром. Чулося ґелґання гусей і ґолькання индиків, мекали припнуті козі і дзявкали собаки. Незабаром вони звернули в широку вулицю, що була з обох боків оточена високими мурами із велетенських бетонних блоків, густо оповитих виноградом із важкими темно-червоними гронами. Сама вулиця вимощена була червоною бруківкою, і закінчувалася високою будівлею з вежами, на вежах майоріли синьо-жовті прапори з золотими левами. З кожного підвіконня звисали гірлянди різнобарвних орхідей, від чого весь палац скидався на коштовну цяцьку. Обабіч будівлі спинався на схили чи то парк, чи лісок, з якого долинав голосний щебет пташок. На височенних різьблених дверях красувався герб Шруботягів у формі щита, якого тримали в передніх лапах грифон і дракон. У центрі герба сяяв білизною здиблений одноріг із золотою короною. Над клямкою звисало кільце залізного калатала з вищиреною пащекою лева. Джавала обсмикав на собі фрак, поправив капелюх і тричі вдарив калаталом.

Відчинила їм покоївка з пишним рудим волоссям і в сукні, вочевидь пошитій зі старих штор. Її вузькі, сливе китайські, очі уважно обстежили Бумблякевича, нічим не проявивши свого зацікавлення, зате до пана маґістра розпромінилися радістю:

— О-о, пане магістре! — враз розквітли пуп'янки великих червоних вуст. — Мило вас бачити. Її світлість уже питали про вас. Просимо, просимо…

— Панно Фрузю, маю честь вас зазнайомити з паном Бумблякевичем, котрий буде мешкати у вас і працювати над історією сміттярки. Княгиня давно вже просила мене підшукати відповідну кандидатуру. До речі, чи застали ми у вас панну Мальву? Казала мені, що від мене піде просто сюди.

— На жаль… — розвела руками покоївка. — Може, квадранс[52], як вона звідси вийшла.

— Як шкода, — зітхнув Бумблякевич, — я так мрію з нею познайомитися.

— Тримайтеся пана магістра, і всі ваші бажання в межах сміттярки здійсняться, — промовила приязно панна Фрузя, і Бумблякевичу навіть здалося, що вона підморгнула. — Але прошу, прошу… заходьте…

Панна Фрузя мала осину талію, над якою нависали повні перса, а нижче випинало круте узгір'я стегон. З кожним подихом груди її піднімалися догори, вражаючи своїми об'ємами.

Бумблякевич увійшов до приміщення і те, що відкрилося його очам у першу хвилю, просто ошелешило. Як це все могло знаходитися у такому невідповідному місці?

Громіздкий блискучий канделябр, наче лапкий павучище, панував під стелею, розсіваючи тепле сяєво над центральною частиною холу. Щодалі від центру світло тьмяніло і потухало, переходячи поступово в сутінки, які ховали за собою стіни, і через те здавалося, що їх зовсім нема, а хол просто безмежний. За кілька кроків від дверей у басейні з зеленого замшілого каміння пульсував водограй, струмені то підскакували, то присідали, виповнюючи тишу мелодійним передзвоном. Довкола басейну в плетених із лози вазонках зеленіли пальми, фікуси, карячилися вусаті рододендрони, а на цитринових і помаранчевих деревах золотилися стиглі плоди, у низеньких ночвах росли кущі лавру і мирти. Листя рослин блищало, мов намащене оливою, а в повітрі бринів лагідний і солодкавий запах квітів, якими було обсаджено басейн.

З першого погляду Бумблякевичу здалося усе сном і маренням, він навіть відчув непоборне бажання вискочити за двері, щоб знову переконатися, що знаходиться саме на сміттярці.

— Прошу за мною, — сказала Фрузя, і цього разу її голос заплюскотів уже срібним тоном водограю, а Бумблякевич навіть уважно приглянувся до неї, мовби перевіряючи, чи голос цей належить справді їй, бо, може, виплив він десь із каштанових сутінків, із затінку екзотичних дерев…

Вони обминули басейн і опинилися на просторому зеленому килимі з таким високим і густим ворсом, що ноги потопали у ньому по кісточки і здавалося, що ти вже не людина, а дикий кіт, котрий крадеться по здобич. Тут уже бундючилися пухкі, обтягнуті чорною шкірою канапи — одна проти одної півколами. Межи ними на низенькому столику з тонкими вигнутими ніжками парував бронзовий кавник у формі крилатого лева і чекали порцелянові квітчасті горнята. На таці яких тільки овочів[53] не було: виноград білий, червоний і чорний, банани, ананаси, ківі, помаранчі, мандарини, персики, абрикоси, не кажучи вже про яблука й груші.