Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

З'явилася покоївка і поставила на стіл тацю з канапками, а що наш герой уже добряче зголоднів, то накинувся на тії канапки з особливим завзяттям.

Княгиня узяла папку в покоївки і, розгорнувши її, сказала:

— Зараз ми з вами зазирнемо, які іто страви і трунки чекають нас завтра. Може, чогось бракуватиме, то підкажете… Почнемо з вин… Ага, наше фірмове вино «Червоний сажотрус». Це більше для чоловіків, надто воно терпке і міцне. Мені куди ближче «Роса кульбаби» — ц-ц-ц-ц! що то за винко! Жовте, чистеньке, як сльоза Богородиці, і ледь солодкаве. Коли його наливаєш до келиха, то починають підніматися бульбашки, мовби воно скипало… Це вино виноградне, але настояне на квітах кульбаби, а тому так духмяно пахне медом… Інше виноградне вино має назву «Цвіт папороті». Воно цілком нове, викохане у наших винницях і саме завтра відбудеться його прем'єра.

— Ох, ваша світлосте! — заломив руки Джавала. — Змилуйтеся! Я вже втрачаю розважливість і супокій. Ви так смачно описуєте вина, що в мене паморочиться голова і я зовсім не можу зосередитися.

— Ах, пане магістре! Яка я нездогадлива. Панно Фрузю, подайте нам усі вищезгадані вина…

Фрузя пірнула в сутінь — рипнули двері креденсу, дзенькнуло скло, і покоївка випливла, тримаючи на таці трійко зелених пляшок. Вона дуже спритно розкоркувала їх і налила у келихи «Цвіту папороті».

Джавала повільно підніс до носа келиха і почав легенько ним кружляти так, аби вино розливалося по склу, виявляючи свій букет. Був такий зосереджений, що навіть заплющився, враз перетворившись усім своїм тілом на велетенський нюхальний апарат, який вдихає, фільтрує і аналізує водночас. А коли розплющив очі, то підніс келиха до вуст і трішки надпив. З вустами повними вина знову завмер і почав смакувати, катуляючи вино язиком. Потім трохи вина ковтнув, залишаючи більшу частину в устах. Крізь маленьку щілинку втягнув повітря, змішав його язиком з вином, а тоді почав бовтати, ворушачи щелепами так, мовби пережовував кашу.

— Амброзія! Нектар! — врешті, ковтнувши, промовив. — Зараз я навіть спробую вгадати, з якої частини сміттярки воно походить. Се не може бути південь, бо воно надто ніжне, надто містке і філософське. В якійсь мірі воно навіть задумливе, сентиментальне і флегматичне. Вина південної сміттярки шляхетніші, пихатіші і скорше меланхолійні. А це вино на перший лик ніби й скромніше і міцніше, але смак свій виявляє надто неохоче, аж за другим разом вдалося мені упіймати його. За тим другим разом видалося воно мені великою шельмою, бо щойно утопивши у ньому цілого язика, я врешті зрозумів, яке воно багате, хоч і соромиться цього. Та коли ним трішки погратися в устах, трішки помучити його, перш ніж ковтнути, це вино знесилюється, перестає опиратися і дослівно ув'язнює піднебіння, як то робить цнотлива панна, яка врешті зважилася розпрощатися з невинністю, оплітаючи ваш стан ногами. Ще довго після останнього ковтка панує воно в роті, змушуючи навіть язика завмерти, щоб не розтринькати надаремне свої аромати й чари. Авжеж, нагадує воно мені саме примхливу панну, котра, доки видасть свої дійсні почуття, довгенько попокрутить голову. Але вина північних і східних винниць надто міцні, вольові і зовсім не жіночні, ба навіть брутальні й відважні, вони не потребують кокетувати, а віддають увесь свій букет, із нестримним запалом досвідченої куртизанки. Таким чином це може бути вино тільки з західних винниць.

Бумблякевич і княгиня із захватом слідкували за всіма маніпуляціями магістра.

— Ах, мій любий магістре! — заплескала в долоні княгиня. — Ви майстер! Я б із задоволенням слухала і слухала вашу винну філософію.

Бумблякевич і собі притримав вино в устах, справді відчуваючи, як воно поволі віддає свій смак і легку терпкість. Коли допив, то, ставлячи келих на столику, раптом помітив на собі уважний погляд покоївки. Вона стояла біля нього і дивилася зверху вниз. Бумблякевич підвів голову і зустрівся з її очима. То були очі лисиці, котра ось-ось має поласувати півником.

— Чудове вино, — сказав так, аби щось сказати, й опустив очі.

Фрузя наповнила келихи з іншої пляшки, і млосно запахло кульбабою.

— Кульбаба — це розкіш, — проплямкала княгиня. — Я навіть сплю в постелі, котра набита пухом кульбаби. Від того часу мені щоночі сниться, наче я пурхаю над квітучим лугом, вітер несе мене в далекі краї, де жовта кульбаба сонця забарвлює тіла на чоколяду… Але це ще не все. Я забула назвати напої для наших військових. Усі вони, переховуючись по бункерах та криївках, давно відвикли від десертових трунків. Отже, їх чекатиме пиво «Партизанське», горілки «Бандерівська на звіробої» і «Мельниківська з перцем», настоянки «Усуси на Маківці» та «Сльоза Скоропадського». То все таке міцне, що коли непідготована людина хильне келишок — мені навіть важко уявити, що з нею станеться… Ну, крім цього, чекають нас різноманітні салати і закуски. Не буду їх перераховувати. Зате ще сьогодні відбудеться полювання на однорога.

— О! — пожвавішав Джавала. — Це розкішне видовище.

— А яка печеня! — прицмокнула княгиня. — Маю старовинний половецький перепис — печеня з однорога, якого перед тим начинили гречкою, цибулею, петрушкою, морквою, селерою і бананами.

— Що ви кажете? Бананами? — витріщив очі Бумблякевич. — Тоді це буде не старовинний половецький перепис, а старовинний африканський.

— У жодному випадку. Ви зле знаєте історію. Половці, сиріч запорізькі козаки, вирощували в оранжереях банани. І то в дуже великій кількості. Бананами вони начиняли однорогів і турів доти, доки ті не вивелися. А як щезли ці тварини, то відпала потреба і в бананах. Але ми, завдяки великому вченому Леонові Друшлякові, внаслідок складних селекційних дослідів вивели білих однорогів, і то в такій кількості, що можемо навіть полювати… Моє золотко, — звернулася вона до Фрузі, — чи готова моя ловецька уберя?

— Давно готова.

— Досі я полювала тільки на куріпок, папуг і сульфулів.