Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

— Пане Бумблякевич, сміттярка — це феномен, який ще достатньо не вивчений і не досліджений… Але одне вам можу сказати з певністю: всі біольоґічні процеси тут страшенно відрізняються від таких самих процесів поза нею. Отже, процес старіння у нас дуже загальмований і людина, котра має сто двадцять літ, виглядає лише на шістдесятилітню.

— А що — є й такі?

— Уявіть собі! Сама пані княгиня якраз і має повних сто двадцять літ. Молодість її минула ще за бабці Австрії. І вона була хресною мамою нашого славного архикнязя Вільґельма фон Габсбурґа.

— Василя Вишиваного!

— Саме вона його українізувала настільки, що він кинувся у вир політичної боротьби за здобуття українського трону. Ба, навіть, як нам відомо, видав цілу книжечку українських віршів. На жаль, по війні НКВД його вислідив у Відні й вивіз до Сибіру. Там, бідолаха, й помер. Але ми робили все можливе, щоби вирятувати його. Кілька разів виряджали експедиції, однак — усе намарне.

— Цікаво, а панна Мальва мешкає не тільки тут, але й у Львові?

— Ні. Там тепер живе якась здивачіла жебрачка.

Колишня Мальвина колежанка. А сама панна Мальва виглядає на зовсім молоду особу. Ніхто б їй більше тридцяти й не дав. Струнка, висока, з буйним волоссям і очима, як сливи — така кому хочеш голову закрутить.

Шкода, що ви не завітали до мене хоча б на півгодини раніше, я б радо вас зазнайомив. Панна Мальва любить розумних людей. Вона щойно відійшла.

Бумблякевич зашарівся, почувши про себе такі лестиві слова.

— Таким чином, пане Бумблякевич, у вас є всі шанси не тільки законсервувати свій вік, але й значно омолодитися.

— Пане магістре, — втрутився пан Зеньо, — на жаль, я мушу вас покинути. Сьогодні наша боївка відправляє збройну поміч повсталим курдам, і я мушу бути при цьому.

— Ах, так-так, справа надто важлива. Я вас не затримую. Чи цим же транспортом помандрує і мій «Підручник підпільника»?

— Так. Поки що лише сто примірників.

— Як же курди його прочитають, — здивувався Бумблякевич, — коли написаний він українською?

— О, ми про це давно подбали, — відказав Джавала. — Моя книга перекладена у нас і курдською. Тут і видрукувана. Зараз ми готуємо переклади чеченською, тібетською і корсиканською мовами. Ми мусимо допомагати своїм братам по неволі. Уже відправлено книги, перекладені баскською і якутською. Пане Зеню, передайте мій привіт шейхові Ібрагіму Айяру, скажіть, що наступ наших сил на Багдад розпочнеться рівно за тиждень. Боївка отамана Крука знаходиться в дорозі. Шкода, що плянований разом із нами замах на Саддама Хусейна не вдався. Будемо робити все можливе, аби тільки знищити цього скаженого пса. Аллах акбар!

— Слава навіки! — відповів пан Зеньо і покинув апартаменти пана магістра.

— Пане Бумблякевич, сядьмо ще на хвильку. Хочу, перш ніж ми подамося до княгині, розпитати вас дещо… Отже, мабуть, вам пан Зеньо сказав, що погляди я маю принципові щодо перетворення України в могутню державу. Такі погляди називають націоналістичними. І я не боюся цього слова. А ваша енцикльопедія сміттярки мусить триматися саме на твердих націоналістичних підвалинах. Мусите описати край, що за своєю суттю є своєрідною державою в державі з її феноменальною самодостатністю. Така енцикльопедія повинна розбудити в наших краях могутній спалах патріотизму і бажання самопожертви. А для наступних поколінь стати джерелом пихи і честолюбства. В майбутньому я бачу нашу сміттярку своєрідною Запорізькою Січчю, в якій куватимуться серця героїв. То буде щось як Чистець нації, котра, протікаючи, наче Полтва, крізь усі наші лябіринти, залишить тут усе мілке й невартісне, слабість свою й недорікуватість, страхи і зневіру, весь намул свій і всю каламуть. Тепер ви розумієте, яка відповідальність покладена на вас? Чи готові ви до такої праці?

— Мушу вам сказати, що мене віддавна дратувала яловість тих істориків, які описували наш народ добрим і лагідним, готовим завше підставити праву щоку, коли його били по лівій.

— На прикладах нашої доброти і гостинності неможливо виховати оборонців Батьківщини. З цим слід покінчити. Але нам пора. Княгиня чекає на мене.