Оголений нерв: роман

— Доню, давай просушимо у нас на балконах і потім забереш уже суху, — запропонувала Настя, заглянувши до ванної кімнати. Їй здалося, що дівчина у валізі швидко прикрила банним рушником камуфляжний одяг. Хотіла спитати про нього в доньки, але її покликала сестра.

— Я піду, — сказала Іванна матері, — вдома все просушу.

Донька пішла, залишивши матір у роздумах: чи то справді був камуфляж, чи їй здалося? Раніше такого забарвлення одяг носили мисливці, вдягали чоловіки на дачах, а ще більше його полюбляли за практичність рибалки. Останнім часом вони всі як один відмовилися від камуфляжного одягу, щоб, бува, не спіймати кулю снайпера з одного чи іншого боку. Плямисте забарвлення стало кольором військових і перестало існувати для цивільних.

— Я помила посуд, — сказала Ніна, і її голос вирвав Настю із роздумів.

— Дякую.

І раптом вибухи, десь недалеко, напевно, у місті. Сестри побігли на балкон. Настя прислухалася. Працювали міномети, гранатомети, і добре було чути автоматні черги.

— Десь у старих районах, — стривожено сказала Настя.

Вона зателефонувала Іванні — та була вже вдома. Геннадій заспокоїв, що він зовсім поруч, у Льоні вдома. Валерій уже був у Вадима, тож Настя усіх попрохала відійти від вікон. Вона набрала номер свого колеги, який мешкав на околиці міста.

— Не знаєш, що відбувається? — запитала його.

— Стріляють десь поруч, — почула переляканий голос чоловіка, — десь у нашому будинку повибивало скло. Тут таке коїться! Ми не встигли навіть добігти до гаража у дворі, щоб сховатися в погребі.

— О, Господи! То де ви зараз?

— Лежимо з дружиною в коридорі, подалі від вікон, і не знаємо, що з нами буде.

— Усе буде добре, — заспокоїла Настя, — тримайтеся. Як усе стихне, дайте мені знати, як ви там.

Вибух за вибухом знову покотилися містом. Пролетів на великій швидкості автобус із озброєними бойовиками, за ними — «нива» з відкритим верхом, на ній встановлений міномет, поруч — чоловік у касці.

— Невже наші зайшли з тилу? — осяяла Настю здогадка.

— З чого ти радієш? — спитала Ніна. — Невже ти віриш, що нам буде краще жити при укропах? Вони ж нас з тобою за російську мову перших постріляють.

— Не мели дурниць, — сказала Настя.

— Ти сама не знаєш, як ти помиляєшся.

— Розповіси мені про фосфорні бомби? Чи ще новіша є жахачка? — сказала Настя, вслухаючись. Гучні вибухи час від часу змінювали автоматні черги.

— Ненавиджу Україну! — промовила Ніна.