Оголений нерв: роман

— Спробую поговорити з одним хлопцем у нас на фірмі, — сказала Уля, — але обіцяти нічого не можу. Якщо не вийде, то я можу згодом по одному балончику фарби привозити з кожною поїздкою.

— Улю, твоє волонтерство — справа потрібна, але зараз йдуть обстріли, а ти їздиш небезпечною зоною, — зауважив Геннадій. — До того ж на бандитських блокпостах може виникнути підозра щодо твоїх частих поїздок та ще й не з порожніми руками.

— Я їжджу не щодня, — запротестувала Уля.

— Волонтери до наших солдатів можуть спокійно добиратися по звільненій території, — сказав Льоня. — Ще ніхто не цікавився, чому ти зачастила до «дідуся в село»?

Уля посміхнулася при згадці про легенду, яку сама вигадала: любий дідусь захворів і всю пенсію витрачає на ліки, тож доводиться йому купувати та возити цигарки, чай, каву, цукор.

— Сміються, — сказала Уляна, — питають, чи дідусь, бува, не колишній зек, що полюбляє чифір. А чому ви так за мене хвилюєтесь? Я працюю сама, тож нікого не підставляю, чоловіка і дітей у мене нема, кому я потрібна?

Уля сказала це жартома, але погляд у неї був серйозний. Вона спинила його на одному юнакові, потім перевела на іншого і затримала трохи довше.

— Нам потрібна, батькам також, — майже в один голос промовили хлопці.

— Я й бачу, — зітхнула вона. В очах дівчини промайнули сум та безнадія, але друзі того не помітили, вони були заклопотані роздумами про подальші дії. — Хлопчики, у мене є одна цікава ідея! — сказала Уля весело, і в очах заграли іскорки. — Але одразу попереджаю, що ідея моя, вона не продається, не передається в інші руки, а також у спадок.

— Поділишся з нами? — поцікавився Геннадій.

— Звичайно! Але чур моя ідея, тож ще раз попереджаю: я сама її виконаю, та мені потрібна ваша допомога. Згодні?

— Це небезпечно? — стурбовано спитав Льоня.

— Ризик є завжди, — тихо сказала Уля і вже голосніше додала: — Чи я менше ризикую, везучи допомогу нашим бійцям? До речі, останнім часом мене почав переслідувати якийсь виродок із ополченців. Може, бачили високого чоловіка в масці із зображенням змія?

— Його позивний Змій, — пояснив Геннадій, — я частенько бачу його на блокпостах. Здається, він там за командира у них. Він тобі погрожував?

— Та ні, — дівчина похитала головою, — іноді їду на скутері, а він на своєму за мною або поруч, їде і мовчить, а на блокпостах вирячить свої беньки крізь щілини в балаклаві й не зводить з мене.

— А може, він закохався? — засміявся Геннадій. — А чому й ні? Ти у нас дівчинка гарненька…

— Вам цікаво дізнатися про мій задум чи прийшли зубоскалити? — дівчина невдоволено перебила Геника, і він умить замовк. — Тоді до справи. Потрібно вивісити прапор України на видному місці. Уявляєте реакцію людей, коли вони вранці побачать наш стяг?! Я зупинила свій вибір на радіовежі — найвищій точці в місті.

— Добре, що не на Вілесова, один, — пробубнів Геннадій. — Ти самогубця, Улю?

— Ні. Я все продумала! Прапор сховаємо десь поблизу, наприклад, у скверику Гоголя, а вночі ви повартуєте, а я полізу на вежу.

— Повартувати можна, — задумливо сказав Льоня, — але що робити в разі небезпеки? У нас нема зброї.