Оголений нерв: роман

Україно, ти моя молитва, Ти моя розпука вікова… Гримотить над світом люта битва За твоє життя, твої права. Хай палають хмари бурякові, Хай сичать образи — все одно Я проллюся крапелькою крові На твоє священне знамено.

Василь Симоненко

Розділ 52

Льоня нервував. Він ніяк не міг второпати, навіщо Гена видав матері їхню таємницю.

— Ти розумієш, що ти наражаєш її на небезпеку? — вкотре повторив юнак. — Якщо нас спіймають, то лише нас звинуватять, а тепер…

— Я не зміг збрехати, — виправдовувався Геннадій і вкотре вже повторив: — Мати переглядала новини на місцевих сайтах, і, звичайно, повз її увагу не пройшло відео, де ми з тобою. Вона відразу нас упізнала.

— Там ретельно затушовані обличчя, — не вгамовувався Льоня.

— А голоси? Невже рідна мати не відрізнить голос сина від інших? Можна здогадатися і з постави, і з рухів людини. Ми знялися на фоні Чистого озера і сказали, що працюємо ночами, а вдень ведемо звичайне життя. І це добре, бо там не наші, нові райони, але свій куток гаража з балончиками фарби не можна було не впізнати.

— Хлопці, не сперечайтеся, — озвалася Уля, яка до цього не втручалася в розмову, — у всьому винна я. Напевно, була погана задумка зняти про вас відео й надіслати редактору на сайт.

— До чого тут ти? — Льоня нарешті перестав маятником рухатися по кімнаті і присів на стілець. — Мешканці міста повинні знати, що патріоти є, і вони не диванні, а справжні. Очевидний доказ — щоденні свіжі написи на будівлях, а зображення українських прапорів взагалі підтримують дух населення. Врешті-решт, не можемо ми дозволити все місто розмалювати надписами «ЛНР», «Росія» і тому подібними. Люди мають знати, що Сєвєродонецьк — це Україна. І твоя, Уля, ідея викласти відео не така вже й погана. Маю надію, що після цього у нас з’являться послідовники, — усміхнувся Льоня.

— Ух! Нарешті ти заспокоївся, — Геннадій із полегшенням видихнув.

— Заспокоївся? — обличчя Льоні знову осяяла усмішка, на цей раз загадкова. — Братику, не можна нам розмалювати якусь частину міста двома кольорами і на тому спинитися. Потрібно розгортати нашу діяльність.

— Навпаки, — сказала Уляна. Вона сиділа на дивані, охопивши коліна руками, — вам потрібно на деякий час залягти на дно. Вчора продавець фарби на ринку шепнув мені на вухо, що ополченці вже цікавилися, чи хтось купує постійно синю та жовту фарбу.

— Ми ж два кольори одразу не купували, — зауважив Геннадій.

— Не такий він і дурний, щоб не здогадатися, — сказала Уля. — Напевно, нас зараз троє у місті, хто за час окупації придбав балончики з цими кольорами. Ходимо по кілька разів на тиждень і по черзі купуємо то синю, то жовту фарбу. Конспіратори! — усміхнулася вона.

— Гадаєш, продавець нас може здати? — запитав Льоня.

— Звідки мені знати? — стенула плечима дівчина. — Його попередили, попросили сповістити, якщо знову з’являться покупці балончиків. Потрібно враховувати, що кожен дорожить своїм життям, то навіщо чоловікові зайвий клопіт? І вам також треба зробити перерву, бо вже розворушили осине гніздо.

— Я також думав на кілька днів залягти на дно, — промовив Льоня, — і ось що придумав. З фарбою робимо перерву, і це не обговорюється. Потрібно замовити наліпки з написом «Слава Україні!». По-перше, їх швидше наклеювати, ніж малювати на стінах прапори фарбою. По-друге, не будемо спокушати долю і купувати балончики.

Ніхто одразу не підхопив ідею Льоні, кожен обдумував його пропозицію.

— Ідея непогана, — сказав згодом Геннадій, — але знову виникає проблема. Де замовити наліпки, коли майже все зачинено? Чи є надійна людина? Хтось може прийняти замовлення, ми прийдемо забирати наліпки, а нас вже чекатимуть або козачки, або ополченці.