Розділ «Книга друга»

Сім днів витримував атаки підрозділ Дороша, і нарешті залягла тиша. Дорош посилав зв’язківців до сусідніх підрозділів, але зв’язківці не поверталися назад. Тоді він вирішив послати сержанта Чохова на лівий край, де, як було чути по стрілянині, хтось відгризався. Дорош наказав забрати всіх людей, що відбиваються на лівому краї, наявну зброю і привезти до нього з тим, щоб тримати під постійним обстрілом переправу німців. Дорош провів Чохова до шелюгів.

– Щоб на світанку був тут.

З Чоховим ішли Чумаченко і Огоньков.

– Дивіться, хлопці, на вас уся надія.

Бійці по черзі потиснули Дорошеві руки і зникли в темряві. Ішли довго. Було так темно, що бійці губили один одного, хоч крокували поруч. Мрячив дощ. Із-за горбів злітали ракети, але ні Чумаченко, ні Чохов не знали, чиї вони – ворожі чи наші: за дощем трудно було вгадати, на якій відстані вони падають. Десь дудонів кулемет, стріляли міномети. Вибухи спалахували по горбу, в тому напрямку, куди йшли бійці.

– Дуже праворуч узяли, – зупинився, роззираючись у темряві, Чохов. З його плащ-палатки стікала вода. Чумаченко подивився на компас.

– Нічого. Ще трохи пройдемо і подеремся на горб. – Він прислухався. – Чий кулемет б’є?

Чохов витяг шию, затаїв подих.

– «Максим», короткими чергами.

І знову, згинаючись у три погибелі, вони побрели далі, а через годину вже дерлися на горб. Дощ перестав. Хмари розійшлися.

Враз Чохов, який ішов попереду, зупинився і став на коліна.

– Ідіть сюди, хлопці, – тихо покликав він. – Гляньте.

На піску лежало два трупи. Один горілиць, розкинувши ножицями ноги, другий на животі, зарившись лицем у пісок. Боєць лежав босий, тримаючи в руці порожнє відро; на шиї, зв’язані між собою шнурками, висіли черевики. Поза бійця говорила про те, що він був забитий якраз в той момент, коли із всієї сили дерся на горб. Бійці мовчки постояли над трупами і рушили далі. Вони знову уздріли поперед себе якийсь предмет дивної форми і коли підійшли ближче, то побачили розбиту гармату, що лежала колесами вгору, а жерлом униз.

– Стій! Пароль! – крикнули на них із-за гармати.

Бійці зупинилися, промацуючи очима пітьму, але нікого не побачили.

– Хто такі? – знову запитали із темряви, і почулося клацання затвора.

– Ми із Н-ського полку.

– Пароль?

– Який в чорта пароль? Веди нас до командира.

Темрява затихла.