Розділ «Книга друга»

Через чверть години підійшли ті, що ховали убитих.

– Всі?

– Нема Охріма Горобця. Тілечко був тут і як крізь землю провалився.

В цей час згори клубочком скотився чоловік.

– Котелок забув, – сповістив він і заходився прибичовувати його до ременя.

Нарешті рушили по дну улоговини, намагаючись робити якнайменше шуму. Краплі стікали із верб, м’яко стукали по піску. Попереду вдарив снаряд: один, другий, третій, і загула, загриміла висота, вкрилася суцільними спалахами: німці били і били цілими чергами, настирливо, люто, шалено. Хотіли змішати живих із землею, але висота жила, обзивалася; «трр-а-та-та-та, др-р-р-р», – чулося звідти і не переставало ні на хвилину, а все лютішало, скаженіло. Але ось гримнув страшний вибух, і зробилося так тихо, що було чути, як дихають в улоговині принишклі люди.

– В мінний склад попало, – сказав хтось жалібно.

– Чумаченко?

– Єсть.

– Розвідайте, що на висоті.

Чумаченко побіг яром. Він добре знав місцевість і за кілька хвилин опинився біля розчахнутої верби, звідки треба було повертати ліворуч і дертися на висоту. Не зупиняючись ні на хвилину, грузнучи по коліна в піску, дерся все вище та вище. Піт котився по шиї і чолі, гімнастерка змокріла, ноги зробилися важкими і неслухняними.

«Що це? Що це? – питав він себе, озираючись довкола і не пізнаючи того місця, на якому він перебував. – Де ж це я?»

Він упав на коліна і почав мацати ґрунт руками, не довіряючи власним очам. Він повзав то вперед, то назад, але не впізнавав того місця, де билися його товариші, і були такі хвилини, що він сумнівався, чи справді потрапив на те місце, куди треба. Його немов обмарило, немов нечиста сила водила по цьому пустирі, де не було ні окопів, ні людей, навіть ознак їхнього перебування. «Що ж це таке? Що ж це?» – питав він, повзаючи рачки, мацаючи руками по землі. І враз побачив, що перед ним чорніє щось. «Тин. Це тин, яким обставляли окопи», – подумав він і швидко поліз до нього, і тільки хотів мацнути, як відсахнувся назад: з піску стриміла людська рука і ворушила пальцями. Чумаченко кинувся розгрібати пісок, швидко, невпинно, по-собачому, заламуючи до крові нігті, але не відчуваючи болю. Рив, рив, думаючи лише про те, щоб швидко відрити. Ззаду його товкла піхотинська лопатка, але він забув про неї і рив руками, обкидав мокру спину піском, що тріщав на зубах, роз’їдав очі. Так він вирив трьох, але вони були мертві, і від них уже несло могильним холодом. Тоді йому здалося, що ці люди померли тому, що він помалу рив, і він пришвидшив роботу, розгортав пісок з таким осатанінням, що коли б можна, то жер би його, як найлютішого ворога. Так відрив ще двох. Але вони також були мертві. Він заскрипів зубами від люті на самого себе і раптом почув, як хтось стогне. Він кинувся на той стогін, який, як йому здалося, чується ліворуч, але коли він туди побіг, то стогнало уже десь попереду. Чумаченко побіг далі, і на схилі висоти, що виходила фронтом до передніх позицій німців, побачив засипану до пояса людину, що одгрібала себе руками. Нещасному, що так вигрібався, не вистачало повітря, і його голова хилилася набік. Чумаченко почав швидко відривати потерпілого і раптом в світлі ракети, що злетіла звідкілясь ізнизу, побачив вибалушені на нього очі і впізнав лейтенанта Дороша. Тоді Чумаченко схопив його попід руки і рвонув до себе. Лейтенант застогнав і ткнувся сержантові в груди головою із слабістю людини, що втрачає свідомість. Чумаченко звалив його на себе і поніс униз, у тому напрямку, де на нього чекав Чохов з бійцями. Від швидкої ходи випирало дух, піт заливав очі, в горлі щеміло. Але боєць сливе біг, якомога ширше розставляючи ноги, щоб не впасти, водночас відчуваючи, як німіє спина, пригинає до землі ноша.

Нарешті прибіг на умовлене місце, загукав:

– Чохов! Чохов!

Ніхто не відзивався.

Чумаченко побіг далі яром, закричав уголос:

– Братці, братці!..

Улоговина мовчала. Тоді він поклав лейтенанта на землю і довго сидів перед ним, обхопивши голову руками. Щось клекотіло в його грудях, давило горло і не могло прорватися назовні. Потім він зітхнув тяжко і шумно, як смертельно втомлена коняка, взяв лейтенанта одною рукою під коліна, другою за шию і вже хотів звалити собі на спину, як почув, що на руку йому хлюпнуло щось тепле і липуче. Він зрозумів, що то кров, і став шукати, куди поранений лейтенант. Він був поранений у ногу. Чумаченко багнетом розрізав халяву. В ніс ударив солодкуватий дух крові і солдатських онуч. Чумаченко порвав свою сорочку і, як умів, забинтував рану, стягуючи її міцніше, щоб затамувати кров.

Коли перев’язка була закінчена, він звалив лейтенанта на спину і поніс піщаною рівниною. І раптом почув шелест і, глянувши спідлоба, побачив своїх. Вони стояли купкою біля верб, і Чохов біг йому назустріч.