Розділ «Книга друга»

Кузьма засмикав віжками, зупинив конячину. Через міст проїхати неможливо – у два ряди стоять машини. На машинах евакуйовані євреї – волосся розпатлане, обличчя змучені, очі з сухим полиском, повні жаху – все на небо поглядають. Євреї тривожно говорять між собою гортанною, швидкою мовою, притискають до грудей окатих, кучерявих малюків, що по-старечому витягають із брудних сорочок худенькі шиї.

– Сара, ти знову лопнула стакан? Чим же ми тепер будемо пити воду? – лається стара сива єврейка з виснаженими очима.

– Ах, навіщо кричати, коли є залізний кухоль.

– Скажіть, де у вас базар? Немає? А де ж купити молока для дітей? Беба, тут немає близько базару і молока. Що ж робити?

– У першому селі купимо.

– А до Полтави ще далеко? Ай-яй-яй. Чуєш, Сара? Ні, ти тільки послухай, що він каже? Він каже, що до Полтави ще сто кілометрів. Як тобі це подобається? Так чого ж ми стоїмо? Шофер! Шофер! Чого ми так довго стоїмо?

– Документи перевіряють, – обзивається із кабіни молодий хлопець у засмальцьованій кепі.

– Ах, які там документи? Хіба й так не видно, що ми нещасні люди? Товариш боєць, товариш боєць, ми з Гомеля, у нас є всі документи, тільки відпустіть нас, не затримуйте.

– Не хвилюйтесь, мамашо, перевірю документи і відпущу – такий порядок.

Знову зустрічалися навантажені ящиками машини з причепленими ззаду гарматами. Посеред колони – велика машина із зеленим критим кузовом і червоним хрестом. Крізь віконце видно обмотану ногу і чорну жилаву руку. «Поранені. Наші поранені. Повернули на Охтирку». І Оксенові стало якось дивно, він ніби не вірив у те, що бачив.

– Брешуть німчаки, на Дніпрі захлинуться, – проговорив Гнат.

Оксен і Кузьма мовчали.

Чим далі троянівці просувалися до центру, тим трудніше їхалося, тим більше зустрічалося машин, обозів, озброєних людей, піших і кінних. Чулися викрики команд, брязкіт котелків. Бійці йшли, втомлено переставляючи ноги в м’якій глибокій пилюці. Обличчя сірі. Тривога не встигала зійти з них. Ішли мовчки. Той зосереджено-похмурий вигляд, що був на обличчях у бійців, передавався і на троянівців, і вони також їхали мовчазні і серйозні.

На горі, біля водокачки, бійці сірим потоком хлинули до залізної іржавої труби пити воду. Хто котелком, хто кухлем, хто пілоткою, а хто просто жменею.

Бійці посідали під парканом у холодку на перепочинок. Дехто перевзувався, дехто просто лежав покурюючи. Обмундировували їх, мабуть, нашвидкуруч, бо в одного гімнастерка була з довгими рукавами, а в другого – з короткими, люди відчували себе незручно у військовій формі, обмотки обвисали, гімнастерки халабудились. Кадровики відрізнялися військовою виправкою і навіть деяким аристократизмом у поведінці. Трималися окремою групкою і швидко зав’язували розмови з молоденькими дівчатами:

– Которая хорошая, пойдет с нами аль нет? Кохать, жалеть всем взводом будем. А? – допитувався білявий боєць з окаючою говіркою.

– Ми стріляти не вміємо, – знічено усміхалися дівчата.

– А пошто вам стрелять? Аль мы сами не способны?

– Михеев, ну как ты с девками гутарить-то будешь? Ведь по-украински ты ни бум-бум? Не понимаешь?

– А вот и понимаю.