Розділ «Книга друга»

– Не боїтеся, значить?

– О, та ми такі, що оце хоч би і до Чубиного ярка, то й то не злякалися б.

Тихо в селі, ні шерхне, ні шелесне, тільки у темній воді рибки висвічують та далеко-далеко, може, на Підозірці, а може, на Горобіївці, тужно виє собака. «Ау-а-ууу», – пливе над лугами і тихими плесами і довго перегукується луною.

– Щоб ти здох, – півголосом лається Гаврило. – Немає на тебе погибелі…

І знову западе тиша, морить сон. Діти, притулившись одне до одного, сидять у фанерній будочці. Гаврило куняє біля перил. Дуло гвинтівки мокріє від роси, пара з ріки валує через міст, димом обгортає Гаврилову скулену постать. Раптом кроки по мосту: гуп-гуп, гуп-гуп. Три силуети вимальовуються в тумані.

– Хто йде? – кричить спросоння Гаврило і схоплюється на ноги.

– Свої.

Це Гнат, Бовдюг і Кузь.

– Ну, як? – питає Гнат суворо.

– Все тихо.

– Спав?

– Задрімав трохи.

– Ще раз застану – не нарікай. Раз указаніє єсть, нічого спать.

Кузь підшморгує носом, торкає пальцями акуратно підстрижену рижувату щіточку вусів.

– Дай закурити, Гаврило.

– Коли ти вже кисета пошиєш? Скільки тебе знаю – все на дурничку.

– Кожному своє, – потирає руки Кузь. – Добрий тютюнець. Чи не в Михайла Гасана брав на розвід?

– У нього.

– По запаху чую.

Всі мовчать. Бовдюг шелестить вусами об кобку брезентового плаща, довго ворушить губами.