Розділ «Книга друга»

– Зараз освободжусь. Важний документ составляю.

На перо настромилася муха, Гнат струснув її і глибоко задумався, втупивши поперед себе сонні очі, беззвучно заворушив відставленими губами, ніби молитву шептав. Потім здмухнув із стола муху, і тичка поповзла далі, залишаючи за собою злякане гайвороння букв. Чорні очі Оксена весело засвітилися, нижня, по-дитячому рум’яна, губа ворухнулася в усмішці. За шафою в кутку він побачив обмотузований Кузів дробовик.

– За віщо ти його затримав? – запитав Оксен, усміхаючись.

– По політичному ділу. Зараз їду в район здавати властям.

– Де він у тебе?

– Там, – Гнат кивнув на свій кабінет.

Оксен, ще веселіше поблискуючи очима, ступнув до дверей. Гнат вихопив наган, вставний зуб хижо блиснув:

– Назад!

Оксен здивовано вирячився на Гната.

– Ти що, здурів?

– До заарештованого не пущу. Закон.

– Дайте хоч закурити, – жадібно проскімлило з-за дверей.

Оксен так розреготався, що залисини зробилися червоними, а тверде тіло, обтягнуте зеленим френчем, заходило дрижаками.

– Ну й ну, – сміявся він, схопившись за живота. – Дай же йому закурити. Знайшов політика! Ах-ах-ах! – крутився від сміху Оксен. – Ти що ж, і мені не довіряєш? А може, я його на поруки візьму?

– Не довіряю.

– Я в тебе на приміті?

– Воєнне врем’я: батькові рідному – і то не вір.

– Ну що ж, у районі розберемося.

В Зіньків приїхали в обід. Містечко жило тривожним життям: двері магазинів позакривані, на базарі пусто, бездомні собаки бродять там, обнюхуючи купи сміття; велике вікно перукарні заклеєно навхрест газетними стьожками; на високій пожежній вежі ходить вартовий з гвинтівкою і пильнує небо. Під вербами стоять військові машини, замасковані гіллям. Бійці вивантажують якісь ящики. В міському парку, задерши вгору чорне рильце, – зенітний кулемет. Обслуга розташувалась в холодку. Один, накривши лице пілоткою, спав, другий сидів босий, змотуючи в рулончики обмотки. На запиленій траві сушилися онучі. Біля мосту закіптюжений з ніг до голови боєць пропускав машини. Заткнувши за ремінь пілотку, мокрими, брудними від поту пальцями перелистував пошарпані на ганчірки документи. Кузьма хотів перехитрувати, але боєць махнув рукою.

– Стій! Куди преш?