Розділ «Книга друга»

– У тебе, Кузю, язик коли б не з собачого хвоста. Усе ним махаєш. Тьху!

– Чув я, – розбалакується Кузь, – німці Вінницю зайняли. Це як отак пертимуть, то й до нас черга дійде. Ну що воно за знак? Приїжджав Федот Вихорів на побувку, то самі ж чули, як говорив: «У нас сила. Кордон на замку», і ще якось там, по-вченому. До ладу говорив: як хто на нас нападе, то ми тій свині звернемо писок, щоб у наш город не лізла. Будемо бити на її території. Бач як. А те капосне свиняче рило замок на наших кордонах розламало та все далі і далі сунеться. Ні, тут щось не так. Ну от поясни мені, чого це воно так виходить?

– Це, знаєш-понімаєш, не твого розуму діло. У нас політика: заманюй ворога, а тоді бий. Наказано все палити: зерно, заводи. Щоб німцеві ані крихти не залишити. А взагалі – не нашого з тобою розуму діло. Є від нас вищі, вчені, хай вони розберуть, що до чого.

– Ет, не кажи, ми теж дещо розуміємо, – не здавався Кузь. – От кажуть, хліб палити, заводи зривати. Воно, звичайно, з одного боку, може, й так. Але з другого. Адже все це нашими руками зроблено. А як ми німчурів потуримо, тоді знову закачуй рукава та й знову будуй? Сили ж тієї людської скільки витратиться? Гай-гай! А коли б отих фріців на нашу землю не пустили – було б краще. І хто подумав би, ай-я-яй, хто подумав би, щоб отака силенна армія, як наша, та отак… Отже, їй-богу, сказав би мені хто таке з два місяці тому, очі видряпав би. А тепер? Німець лізе як скажений, а наші нічого зробити не можуть. Несила, виходить. А чого несила? А того, що дуже ми багато хвалилися: техніка у нас – найкраща, кордони у нас – на замку. От і дохвалилися. А треба було не хвалитися, а діло робити, та з толком, з толком, а не язиком… Ах ти ж, Боже мій, – ляснув долонями по колінах Кузь, – куди ж та сторожа на кордоні дивилася? Хіба-таки їй не видно було, що там війська збираються?

– Ти думаєш, на кордоні, як у Троянівці, – виліз на клуню – і все видно? Там усе засекречено, спроста не побачиш.

– Як це «засекречено»?

– А так – шито-крито.

– Балакай, – відмахнувся Кузь. – Тут не інакше як зрада. Були ж у нас вороги народу? Викрили? Отак і тут викриється.

Гнат поправив на голові кашкета, зняв з плеча гвинтівку.

– Ану, шагом марш у сільраду.

Кузь не доніс до рота цигарки, підшморгнув носом:

– А це чого ж?

– Шагом марш! – крикнув Гнат і торкнувся дулом до плеча. – Ти які розговорчики розпускаєш? Ти що на радянську владу набалакуєш? Фашистів чекаєш? Ану, здай дробовичок.

Кузь, плутаючись у ременях, зняв гаківницю.

– Два кроки вперед, і ніяких балачок…

– Отака ловись, – розгублено затупцювався Кузь і, весь якось зігнувшись, почвалав по мосту, грюкаючи чоботищами по лунких дошках.

– Ну, на яку тему будемо говорити? – перекривив Бовдюг, підшморгуючи носом, і злісно сплюнув через перило. – Заробив, як Хома на качалках: одну продав, а дев’ять баби на плечах побили. А скільки йому говорив: не лізь, куди твої очі не лізуть, так ні, інтересно, каже, ой як інтересно. З вікна, каже, і то багато видно, а як по світах походити, скільки того дива побачиш. Отож хай тебе по тих світах поводять, може, спаде інтерес, – сумно закінчив Бовдюг.

Вартові встали і пішли мостом нести службу. Приземкуватий Гаврило, у товстому ватяному піджаку, шкандибав, як зазимований ведмедик, люто давив короткою ногою дошки.

– Отак тепер язика розпускати.

– Врем’я воєнне. Річка набрякала туманом, півні скльовували зорі з неба, а по Беєвій горі на північ тікали тіні.