Розділ «Книга друга»

Марко перший ступив на поріг, обережно зазирнув до середини.

– Іди, чого застряг?

– Еге, іди! А як міну підклали?

Ахметка зайшов першим. За хвилину, повискуючи, з хати вискочило порося, тягнучи задню ногу. Морда його була в борошні. За ним вискочив розлючений Ахметка, плювався на всі боки, витирав руки об шинелю.

– Чушка ночевал – Касимов не будет ночевал.

– Або тебе шляк трафить, коли переспиш із пацєм? – витріщив лупаті очі Прокопчук, але Ахметка махнув рукою і навіть не озирнувся.

В хаті все поперекидано, видно, вивозили наспіх. В будинку – п'ять кімнат, тяжкі дубові стільці, шафи, є етажерки з книжками, на стінах – пейзажі з кірхами і високими готичними замками. Кухня. Дитяча кімната. Тут два маленьких залізних ліжка, на стіні годинник із зозулею, яка визирнула з теремка і застигла з підсліпуватим дурнуватим поглядом; далі спальня – з широким дерев'яним ліжком.

– Ось де фріц із жирною німкенею качався! – вигукнув Марко, впав на ліжко в одежі, загойдався на пружинах.

– Міна! – вигукнув Тимко.

Марко закляк з роззявленим ротом.

– Як же я тепер устану?

– Отак і лежи. Як поворухнешся, ноги – в один бік, голова – в другий.

– А він молодий, на полу переночує, – безцеремонно стяг Марка Прокопчук і кинув на ліжко свою порвану міліцейську шапку, даючи знати, що місце зайнято.

Прокопчук носив міліцейську шинелю з синього сукна, шапку-кубанку, штани-галіфе і присягався, що служив у міліції. Йому ніхто не вірив, бо в міліцію приймають людей серйозних, а не отаких шалифірів. Він вічно теревенив, розповідаючи веселі «вити» – анекдоти, сггівав коломийки, хоч живіт аж судомило від голоду. Про нього говорили, що він має верблюжий шлунок і наїдається на цілий тиждень.

– Ая, то правда. Я маю середину фест. А знаєте чому? Бо мені її чинбар вичинив.

Одне лише дивувало в його поведінці: усіх заставляв сміятися, а сам не сміявся.

– Чого роти пороззявляли, хоч фірою заїжджай? – заговорив він, коли всі в хаті розташувалися на відпочинок. – Бачили пацє? То ходіть допоможете його злапати. Нинька мусимо мати вечерю не хлопську, а панську.

Марко зауважив, що перш ніж забивати порося, треба розшукати сіль, бо не будеш носити за спиною не посолене сало. Краще курей нарізати, їх швидше поїсти можна.

– А то що, хіба ми євреї, що будемо прісну курятину їсти. Заб'ємо пацє, то діло найвірніїпе.

Доки смеркло, в кухні гоготіло, як у горнилі. Тимко з Прокопчуком кондошили на столі порося. В хаті було так жарко, що кухарі працювали в одних сорочках. Випрана одежа просихала на шворці.