Розділ «Книга друга»

– Може, тобі чого треба, Федоте, то я збігаю на станцію, куплю…

Федот звівся на лікоть, але те, про що він думав і горював, ще не зійшло із його обличчя. Мабуть, воно дуже мучило його, і мучило не тільки в цю хвилю, а віддавна, бо, як додивився Тимко, залишило свої сліди: Федот постарів, посуворішав і тепер був дуже схожим на Йоньку: щось дразливе і вередливе поселилось на його обличчі.

– Нічого мені не треба, – відповів він якось сердито, але згодом подумав, поліз під подушку і, вийнявши з-під неї гаманець, дав гроші.

– У нас оце якраз яблука падають… Вийдеш на світанку, а вони – бух, бух. Візьмеш із роси, а вони свіжі, холодні. Теплом літньої ночі віддають.

Далеке, троянівське пропливло мимо обох братів.

– Ота яблуня, що до Павла Гречаного гіллям. Пам'ятаєш, Тимку, як він наших яблук об'ївся, а тоді голим животом по спориші лазив? Мати кажуть: «Павле, то ж так лікуються, як меду об'їдяться», а він голову підняв та й каже: «Від яблук також. Вони теж солодкі».

Обидва брати засміялися; Тимко весело, простодушно, а в Федота й усмішка не вийшла, якась болюча, невесела.

– Ну, як там дома?

– Кидав усіх живими. Правда, – Тимко засміявся, – телятко втопилося. Пішло на Ташань, посковзнулося – і в воду стовбул.

– Батько побивався?

– Ого! Найбільше його Латочка під'юджував: «То, блат, каже, не просте теля було, а вчене. То воно видивлялося, як щук ловити». Ну, а батькові тільки скажи, то вже пішло.

– Ну, а як Юля? – запитав Федот із тривожною обережністю в голосі.

– За неї нічого не знаю. Коли мене забирали в армію, її не було.

– А я ж її в тил відправив.

– То, може, вакуїрувалась?

– Може. А взагалі – вона погань. Мені писали, як вона з Денисом…

– А ти про неї не думай.

– Хотів би, та не можу. Ну, а ти як?

– Отправлять у якусь частину невідому.

Федот замислився.