Розділ «Книга друга»

– Ось що, брате, я тобі скажу: бережи себе. Там такі залізні жорна, що тисячами перемелюють…

Федот глянув на Тимка добрими жалісними очима.

– А як треба, то вмирай з вірою, що не буде тут німця на нашій землі… З вірою легше вмирати.

– Добре, брате, – тихо сказав Тимко і глянув Федотові у очі. – Тільки страшно мені людей убивати…

– Там навчишся. Ти не вб'єш – тебе вб'ють. В тебе ще захована лютість, а як вискочить вона з твоїх грудей – убиватимеш.

Довго мовчали. Федот обізвався першим:

– Дуже мені яблук хочеться. Може б, ти збігав, купив де-небудь?…

Тимко глянув на затиснуті в мокрій долоні гроші:

– Я зараз, брате. Одну хвилечку, – і швидко вийшов із вагона.

Коли повернувся назад, санітарного ешелону вже не було. Марко, зазираючи Тимкові в обличчя, розказував:

– Тільки ти пішов – зараз же й поїхали. Непошкоджені вагони причепили до паровоза і поїхали. А з тих он вигружають ранених на машини.

Тимко побіг до машин. Федота там не було. Тимко віддав яблука якомусь пораненому, сів на гарячі рейки.

«Це ж він мене ждав, виглядав, а я не вернувся… Мабуть, воно так є на війні – усіх ждуть, та не всі вертаються. Звідкіля ж моя ниточка почнеться? І чи дійде вона до клубочка, чи, може, десь переруба її осколком і землею закидає? Щасти тобі, Федоте, на шляху. Хоч ти мені і крихти не зробив добра, та все ж таки ми брати…»

Надвечір колона, в якій був Тимко, підійшла до села німецьких колоністів – Розендорф, розташованого в глухому степу. Хати вишикувані під шнур, криті черепицею, «фінською стружкою», у вікнах палахкотить червона заграва заходу, ворота, двері – повідкривані; по дворах блукають кури, поросята, відгодовані свині.

Храпов зліз з коня, розім'яв ноги.

– Розійтись. Готових страв не чіпати, вони можуть бути отруєні.

Тимко, Марко, галичанин Прокопчук і татарин Ахметка зайшли у найближчий двір. Назустріч вибіг півень і, підігнувши ногу, затрусив червоним гребенем.

– А, здоров, куме! – зняв перед ним шапку Марко. – Можна до хати? Чи в клуні спати покладете?

Півень сердито закокотав і побіг у садок.

– От бісів німчуряка, чує, що не свої.