Розділ «Книга друга»

Тимко кинув лопату і в два стрибки вже біля вікна.

Дивиться і нічого не бачить, тільки білу сорочку. У дверях вагона – медсестра в білому халаті. Він до неї:

– Пустіть мене. Там мій брат. Лейтенант Вихор.

Сестра скидає халат.

– Тільки швидко, щоб не застав начальник ешелону.

Тимко плутається в рукавах, халат не зодягається, він його на спину. Проходом іде тихо. Бинти, бинти, бинти. Смердить загноєним гіпсом, духота. «Де ж він тут є. Котрий із них брат? Чи отой, що сидить, скулившись, і, притримуючи ліву руку, хитається, як завідна лялька, чи отой, що витягнувся під марлею, як мертвяк?»

– Тимку! Брате!

Тимко озирається і бачить його на середній полиці. Він лежить горілиць, і права рука його в білих риштуваннях. Він сухий, маленький, від нього несе міцним димом.

– Брате…

У Федота щось перекочується в горлі і роздуває тоненьку шию. По нижній частині обличчя пробігає судорога.

…Ташань, Ташань, голуба ріка, конопляний дух над оселями, журлива пісня надвечірня, одинока зоря над млинами… Де ви? Куди поділися?… Тимко хилить стрижену голову, притамовує віддих у грудях:

– Де ж тебе поранено?

Федот злизує язиком осугу з губів:

– Під містечком Радеховим у першому бою.

– Як же там на війні?

– Погано, Тимку… Людей убивають… А мене ось… – і Федот показав очима на біле риштування, на якому лежала загіпсована рука.

За вагоном хтось бігав і кричав: «Кому кип'ятку? Кому кип'ятку?» Федот боляче і досадливо:

– Уже й так дали кип'ятку… Душа горить…

Раптом Федот схопився з полиці, очі його зробилися такими гострими, що зрізали б камінь. В них задиміло атаками і чужим далеким криком: «А він пре, гад, і жито толочить. А ми трупами слалися… І по тих степах ще й досі смаленими гімнастерками нашими пахне…» Його вдарило щось по горлу, і голос обірвався. Він кинув голову на подушку, тремтячими повіками видавив з очей дві світлі крапельки… На голові поміж рідким волоссям голковими жалами виступив піт. Сухорляве, уже роз'їдене війною обличчя було жовтавим і якимось страшним на білій-білій подушці…

«Ох, як же тобі тіло зім'яло та покалічило, а душа в тебе, видать, кріпка, наша, вихорівська», – перековтуючи жаль, подумав Тимко і прикрив братові простирадлом ноги, – і це було першим знаком уваги до нього за все життя, за все життя. «Що ж між нами ходило, чорне та зловісне, що жили ми з тобою, як чужі. Мабуть, оте троянівське, домашнє. А тепер прийшло до народу лихо – і забулося все, і гірко згадувати його, бо і для нас із тобою велике лихо, брате…» Тимко стояв, знявши картуза, і чорна грудка злості на брата розтавала у його серці.