Розділ «Книга друга»

– Пішли до Махоткіна, – тихо наказав він.

– Чого? Хіба він і мене викликав? – не второпав Марко.

– Пішли, даси відповідь за те, що дезертира покривав. Марко схопився руками за сосну, злякано запросився:

– Не губи мене, не карай, Тимку… Що ти робиш? Тимку… пусти, пусти мене…

Тимко стояв перед ним задиханий і гнівний.

– Бичачий оривок. Ну що мені з тобою робити? Натовкти твоїм дурним лобом об сосну шкода – всохне. Вона хоч тінь дає, а ти на якого чортового батька живеш на світі?

Тимко сердито плюнув і пішов до куреня. Ззаду, хлипаючи, плентався Марко, питав раз у раз:

– Тимочку, а ти не заявиш на мене?

– Цить, ратиця коров'яча! Ні ти, ні я нічого не знаємо, інакше обом попаде. А його тепер не знайдеш.

Полягали. І вперше Тимко задумався над тим, що в житті не так усе просто, як йому здавалося. Навіть серед односельчан виявилися хороші і погані люди: одним можна вірити, іншим – ні. «Знав би я, чим ти дихаєш, я б тебе з очей не спускав, гада. За нього люди на смерть підуть, а він у батька на пасіці медок тріскатиме. Земляки земляками, хоч ще ні бійці, ні стрільці, а так собі, горобці, одначе треба мені ширше очі розплющити».

Перед світанком зробили «підйом».

– Троянівка, ворушись!

В темряві загомоніли люди.

– Ти куди торбу тягнеш?! Думаєш, як темно, то не бачу?

– Хлопці, хто взяв онучі, признавайтесь.

Один за одним вилазили з куреня, горбилися від холоду, торохтіли ложками, ламаючи ряди, шикувалися.

– Струнко!

Темний чотирикутник завмер.

– Кроком руш!

Овечим потоком хлинули в пітьму, наскакували один на одного, лаялися.