Розділ «Книга друга»

Орися хутенько присіла до ночов із водою і заходилася тельбушити рибу. Одну щуку ніяк не могла спіймати. Тільки підводила руку, як рибина з вибовтом прослизала, пружно вигинаючи рябе тіло. Орися засміялася сама собі і так зайнялася ловами, що не бачила, як мати, журно посміхаючись, дивиться на неї.

«Дитина. Ото б у ляльки гратися. Ех, не в добру годину звела вас доля, діти», – подумала про себе Уляна, розпалюючи в печі вогонь.

У світлиці дробилися два голоси. Один тоненький, хриплявий, другий рокітливий, протодияконський. Крізь щілину тхнуло цапиним духом старечої неохайності.

– Хто там у нас, мамусю?

– Дід Інокеша. З батьком Святе Письмо читають. Біда з ними. Читають, читають, а тоді як зведуться, так хоч водою розливай. Інокеша раз Євангелію порвав, а це приніс другу.

– Про що ж вони сперечаються?

– А Господь їх знає. Чула якось, що не доберуть вони, хто з богів головніший: Христос чи Мойсей?

Орися нарешті спіймала щуку і розпорола живіт. Щука зівала жабрами і кидалася в мисці з водою.

«Боже мій, – із страхом подумала молодиця. – Рибині і то боляче, і то вона мучиться, а як же там, на фронті? – і вона пригадала того невідомого бійця, що вмирав у них у хаті від ран. – Боже, якщо ти є на світі, заступи мого Тимка».

Уляна, розтопивши в печі, взяла відра і пішла по воду. Орися переполоскала рибу, обкачала в борошно і розіклала на сковороді. Раптом їй зробилося погано. Вона добрела до дверей і, тримаючись руками за косяк, пожадливо хапала гарячим ротом свіже морозне повітря. Трохи полегшало. Проте вона все ж таки відчувала якийсь шум у голові і млість по всьому тілу. її дужі, сильні ноги, що так легко носили її тіло по землі, тепер тремтіли і підгиналися: в них уже вступало важке материнство. Орися присіла на стільчик і відчула на руках тверді плити грудей.

У світлиці було тихо. Ушнипившись у Євангеліє, там сиділо двоє дідів і шукало спасіння у Святім Письмі. Слиняве шваркання Йоньчиної люльки, протодияконське відкашлювання Інокеші. Крутий бас рокоче притишеним громом:

– Діво Пречиста, радуйся-а-а-а…

– Дай милосердя, пошли нам утіху, – молодим козликом підпрягається Йонька.

Свята пісня наганяє на Орисю сум. Голоси дідів неспаровані. Йонька стає гопки і тягне богвіда-куди. Інокеша гоготить, як з дубової бочки, дихає грозою:

– Прокляв тебе єси в зачатії, – реве він, і з його грудей рветься невгамовна бичача сила. – І твій поганський рід зничтожу і кості розвію пра-а-а-ахом. І не дійдеш ти, ковбаснику рижий, до землі своєї-і-і-і.

І чим далі Орися вслухалася, тим ясніше розуміла, що діди вчать молитву не з Євангелії, а свою, ними самими складену.

– І рикатимеш ти, яко звірина люта, здихаючи по ярах та болотах без води і хліба. І що забрав – віддаси сторицею. І не буде тобі пощади вовіки-віків-і-і-і-ів. О великий Мойсею! Людей із неволі клич, Красную армію возвелич. Амінь.

Інокеша знову відкашлявся, мовив піднесено-урочисто:

– Раб фашистсько-германський, повторюй за мною слова великої молитви: «Вдар його, велика сило, щоб його в огні спалило. Ниспошли тому бандюзі, кровопивцю Гітлерові, смерть страшну йому пошли. Чи від кулі, чи від рака, щоб сконав він, як собака!»

Йонька висякався, розгублено хлипнув губами: