Розділ «Книга друга»

– Не знаю, що вам і сказати. Він як ішов на війну, то приказував тут жити. І я, матінко, його слова ламати не буду. Вони ж мені не чужі, а рідня, не обижають. А раз він так сказав, то так і буде. А вернеться живий-здоровий, тоді побачимо, як далі.

– Ти мені казна-чого не плети! – прикрикнула стара. – А що я кажу, то вже так і буде. У тебе он скоро дитя. Хто тебе догляне? Кому ти потрібна? – і вона знову гостро і ревниво глянула на Орисю, а дочка прикрила фартушком живіт і опустила голову.

– Що я вам скажу, матінко. Тоді, як ви мені з татом труїли життя, тоді у вас не було до мене жалості. Ми жили зовсім у чужих людей – ви й подушки не дали під голови. А тепер у мене є в що одягтися і взутися та й шматок хліба на столі. Ви прийшли мене жаліти, а мені тієї жалості не треба. Тепер я, матінко, одного жду, а другого виглядаю. І тільки цим і живу. І хай мені Господь поможе.

Одарка встала з лави. В чорній шалі біліло лице.

– Ну, коли так, то пішла я, дочко.

Під шаллю здригалися плечі.

– Ви, матінко, не плачте, я на вас зла не ношу, але з цього дворища піти не можу. Біля мене тут ночами Тимко ходить. А я присмоктана до нього на все життя.

– Ну що ж! Приходь, хоч на пелюшки дам.

Орися прикусила губу, кров рознесла по жилах чорну образу.

– Не треба, матінко, в самої знайдуться.

Так і розійшлися вони, незлостиві, але й не примирені.

Повернулися свекри з млина.

Йонька встиг по дорозі потрусити чужі ятери, бухнув у ночви мерзлу рибу, вийшов у світлицю. Уляна так змерзла, що не могла розв'язати шалі, і Орися допомагала розмотувати.

– Чого це ти, дочко, така сумна? Чи не болить що? – придивлялася до неї Уляна.

– Нічого в мене не болить… А то так… Матінка приходили.

– Що вона? Все своєї править?

– Додому кличе.

– Тоді, як скиталися по чужих дворах, не кликала.

– І я ж так їй говорила.

– Ну що ж – на балачки нема часу. Чисть, дочко, рибу на сніданок.