Розділ «Книга друга»

У сінях затупотіло, зарипіло снігом. Йонька скочив туди і повернувся з перекрученою задом наперед шапкою.

– Давай рибу смажену, шукай самогон. Поліцаї прийшли.

– Еге ж, оце для них смажила.

– А я тобі кажу, давай, бо можуть таку пропозицію зробити, що з хати хлів зробиться.

Уляна гримнула сковородою.

– І не гляну. Хай роблять, що хочуть.

Довелося Орисі нести сковороду. Коли вона зайшла до світлиці, біля столу, впираючись гострою смушевою шапкою в стелю, сидів Гошка. Синя бекеша розстебнута, морда сиза, очі в червоних прожилках, як у бика. Северин Джмелик, у своїй незмінній кубанці і кавалерійській куртці з карабіном за плечима, потирав із холоду руки. Гроно білого чуба, вкритого памороззю, клубилося з-під шапки.

– Гості в хату – могорич на стіл. Така служба. Ей ти, пан, – крикнув до німця, що з цікавістю розглядав вишиті рушники на стінах. – Шнапс. Трінкен? Гут?

– O-o-o! – закивав головою німець і жадібно потягнув ніздрями смаковитий запах смаженої риби.

Це був уже підстаркуватий солдат-тиловик, веселий і неспокійний. Він увесь час присвистував, прицмокував і тупотів чобітьми в солом'яних чунях.

Німець поставив карабін і поперся за стіл, навіть не скинувши шапки.

– Ну, скучаєш за Тимком? – ошкірився Северин, швидким поглядом окидаючи Орисю з ніг до голови.

– А тобі яке діло?

– А те, що німці скручують таким, як він, голови, як баранам. А Тимко – дурень. Хомлига. Був би поліцаєм, а то пішов жидам служити. Загребуть, як падаль. Молотарка день і ніч гуде. Дурний.

Орися зблідла, в очах лихоманка:

– Оце таке бажаєш за те, що тебе від тюрми спас?

– Добре забувається, а погане – платиться.

– Що він тобі поганого зробив?

– Тебе вкрав. Бач, надув – живіт до носа. Ха-ха!

З хатини вийшла Уляна. Лице її було холодним, як у цариці.