І в кожного своє нило, в кожного своє боліло.
Орися розгрібала дерев'яною лопатою жар у печі, саджала паляниці. Руде в білих кружалах теля схопилося із своєї постельки і, поставивши ослінчиком ноги, пустило в соломку срібний дротик.
– Ах ти ж паскудне! – насварилася на нього Орися і підставила щербате горщеня.
Телятко, зробивши своє нехитре діло, зацокотіло слюдяними копитечками по долівці, дитячими очима вставилося на вогонь. Орися засміялася і схопила його за оксамитове вушко. Рижик сапнув телячим духом її у груди, лизнув руку.
– Що, моні захотілося? Зараз я тебе поведу до мами.
Орися відв'язала теля і вже хотіла виводити надвір, як у сінях щось зашамотіло і в хату увійшла рідна Орисина мати Одарка. Телятко рвонулося на оривку і занюхало кожух.
– Доїти збираєшся?
– Я тільки хвилечку, матінко, – зашарілася Орися, злякано відступаючи. «Може, з Тимком що, не дай боже?» Кров відлила їй від обличчя, груди ніби хто поколював голочками.
– Теличка? Бичок.
– Бичок. Та такий смішний, – зарожевіла Орися, покрила полою дійницю.
«Слава богу, не про Тимка. Та й хто про його що скаже, як він бозна-де за фронтами».
– Що ж, роби своє діло. Я підожду.
– Я зараз, матінко. Одну хвилечку. Іди вже, іч, лукаве, – заметушилася Орися, підпихаючи телятко, яке раптом затялося і не хотіло переступати порога.
Сивим клуб'ям перекотився мороз, шугонув під лави. Тихо тренькнули вікна: то Орися зачинила за собою набухлі двері. За вікном чувся її улесливий голосок і жалісне мекання телятка.
«Тварина – і та свою матір чує, а моя як пішла з хати, то й місток за собою спалила, – журилася Одарка. – Чоловік по снігах та лісах, а може, вже й живого немає, а ти сиди вдома одна, доживай вік у чотирьох стінах».
Коли Орися повернулася в хату, Одарка сиділа на лаві, біля дверей, як чужа, і мовчала. Біля чобіт темніли калюжі відталого снігу.
– Такий цмолавий, що насилу від корови відтягла, – гомоніла Орися, прив'язуючи телятко в хатині.
Від Орисиного кожушка по хаті пішов морозний дух. Розіпнувшись, вона кинула хустку на скриню, лице її, розпечене морозом, горіло, очі блищали.
Вона знала, чого прийшла мати, але перша не зачинала розмови. Хоч мати і була для неї доброю і не зробила ніякого зла, проте Орися не могла забути, як по ночах давилася сльозами, випрохуючи любові, вимолюючи Тимка, і від тих сліз осідала в Орисиних жилах гіркота. І тепер, як кажуть: «Усе прощається, та не все забувається».
Правда, Орися забігає до матері, провідує, як коли, то й поможе в чомусь, та не тягне її до рідного дворища…
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Вир» автора Тютюнник Г.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Книга друга“ на сторінці 130. Приємного читання.