Розділ «Книга друга»

– Отака я господиня, що й про гостю не подбала, – завешталася Орися. – Я зараз вам, матінко, сметанки з товченицею та й чарочку вишнівочки знайду. Воно б гуртом веселіше, та батько з матір'ю десь до млина поїхали. Я Гаврила покличу. Він хоч нашуткує повну хату.

– Не треба, дочко. Може, в чоловіка яка робота, – обізвалася Одарка, а сама подумала: «Батько й мати до млина поїхали, а я вже, виходить, не мати. От і вирости дочку в чужий двір. Віддав – уже не твоя».

На ходу поправляючи зачіску (тепер у Орисі не висіли на спині дві білі коси, в які було вплетено сонце, а були вони закручені ззаду в тугий калач і прошпильковані), Орися метнулася в хатину і заторохтіла горшками.

Внесла глечик сметани, череп'яну миску товченої картоплі, поставила на стіл, засланий рубчатою скатертиною. Тоді пішла в комору і принесла під фартушком пляшечку вишнівочки, вистелила матері на коліна вишиваний рушник.

– Ну, дай же боже, щоб наші живими повернулися, а ми теж до того щасливого часу дожили, – приказала мати і вихилила одним духом келешок. – А ти чого ж не п'єш?

Орися торкнулася губами, скривилася:

– Як його ті мужчини й п'ють? – почервоніла. Щоки калиною взялися, і засміялася Орися розкотисто, гінко, по-дівочому. – Ой, їй-право, сп'яніла, матінко! Геть-чисто вступило в ноги, – перейшла вона на тихий сміх, і ласкаве, розчулено-ніжне заструмувало з її очей.

– Ти ж тільки губи вмочила, – запишалася мати, внутрішньо радіючи, що все йде на лад і що дочка таки хазяйка й приймає її з всіма почестями. «А коли так, то, може, ще й вийде з того розговору, що вона задумала, якийсь толк».

– А от же так і ходить хвилями. А мій Тимусь не пив.

Вона ще дужче поніжніла очима і, п'яненько схилившись, тихо засміялася, видимо, щось пригадавши їхнє, таємне.

– Один тільки раз, як простудився, то випив цілу склянку і зробився такий смішний. Я йому кажу: «Тимоньку, навіщо ж ти мене так у коси цілуєш?» А він каже: «Бо ж ти моя жіночка, моя суджена».

Очі в Орисі занудьгували, заятрилися.

– От уже й заплакати хочеться, – усміхнулася п'яненько. – їжте, мамусю, бо ви зовсім не їсте. Чи, може, не смачне подала?

– Спасибі, дочко. І смачне, і з рук рідної дитини, та не за тим я прийшла.

Орися прибирала із столу, а мати не зводила з неї очей.

Дочка ще зберігала гінку дівочу постать, але плечі в неї закрутішали, груди набухли і розпирали ситцеву кофтинку, стегна округлилися і круто падали при ході. Від неї вже пахло молоком. Стара підмітила це, але промовчала.

– Скажу тобі, чого прийшла.

Орися швидко пробігла пальцями по кнопках кофтинки і, спіймавши гострий вивчаючий погляд матері, закрила фартухом живіт.

– Нема тобі чого жити в чужих людей.

Орися опустила голову. Пальці, що лежали на грудях, були схожі на брошку.