Розділ «Книга друга»

Ад’ютант не встиг доказати – в повітрі почувся свист цілої черги снарядів, і вони стали вибухати по улоговині і на її схилах.

Командуючий сказав, підморгнувши:

– У білий світ, як у копійку: нашої піхоти тут уже давно немає.

Осколком йому знесло із голови смушеву шапку.

– Іч, заграє… – усміхнувся він, розглядаючи дірку. – Доведеться просити на складі другу. А як не дадуть? Я ж її не виносив, скільки положено?

– Я мистецьки її зашию, – засміявся ад'ютант.

Лікар щулився на санях, злякано поглядаючи на горби. Але вогонь уже перенесли далі, і снаряди гомоніли десь за лісом. Санітари повибігали із своїх схованок і, взявши носилки, стали підбирати поранених бійців.

– Знову забиті? – запитав командуючий.

Два санітари поставили носилки на сніг, дружно доповіли:

– Поранені, товаришу генерал. Один тут попався якийсь дивак.

Сани зупинилися, і генерал побачив на носилках молодого бійця з перев'язаною головою і смаглявим сердитим обличчям. Шинеля і гімнастерка в нього були пошматовані, біліли бинти, що оповивали груди.

– Ось відбираємо, а він не дає, – і санітар показав на бійця, що закривавленою рукою тримав пом'ятого офіцерського кашкета з відірваним орлом. Генерал здивовано підняв угору брови.

– Навіщо тобі офіцерський кашкет? – запитав у бійця.

Боєць лизнув язиком шорсткі губи.

– Я вбив його… Він лежить там, біля схилу, – з трудом вимовив він, і пергаментне обличчя задихало помстою.

– Як твоє прізвище?

– Тимко Вихор. З лижного батальйону.

Він весь час облизував губи і просив снігу.

Зачувши прізвище бійця, маленький красивий ад'ютант ніби пригадав щось і, вийнявши з планшета блокнотик, швидко перелистав його.

Нахилившись до генерала, тихо сказав: