Розділ «Книга друга»

– А так, что даже и ночами не спит, – зараз же вийшов із тяжкого становища Коростильов. – Все об доме, о твоей любви в помыслах. А это что же? Ах ты, птичкино гнездышко. Две какие-то дамы.

Жіноча тінь на ширмі стрепенулася.

– Да ты не пугайся, красавица. Дамы-то пожилые, вроде как милосердные санитары. Накось, погляди. Э, э, да ты и вовсе счастлива, птичкино гнездышко. Выпадает-то ему дорога к дому.

– Ой, добрый человек, ой, что ты, – схопилася Анютка, і голос її затремтів від щастя, і за ширмою зробилося світліше.

– И возвернется он к тебе живой, здоровый, при наградах придет и большую любовь тебе принесет. А еще выпадает вам счастье большое, семейное, – інтимно понизив голос ворожбит. – Радость вам будет. Много радости. Вроде на то показывает, как бы ребеночек был, что ли. Предвидится? Ась?

Анютина тінь кивнула головою.

– Ну, вот видишь. Меня не обманешь, я как в воду гляжу.

– Уж истинно, как по книге читаете, – весело щебетнула Анютка і заметушилась по хаті. – Чем же вас отблагодарить, какое добро сделать? Да садитесь же. Я вас так не отпущу. Нет, нет. Ох ты ж, боже мой, чего же такое придумать? Да сидите, чего же вы встали?

– Служба. На работу нада иттить.

– Так я вам сальца, мучички. А табачку угодно ль? Папаня наш не курит, а в Тимоши есть на чердачке целый мешочек. Сам наделал. А то, может, у нас на квартире останетесь, у нас уже есть два постояльца, а вы третий. Все веселей. А комнаты у нас просторные, не стемните.

– Вот это, пожалуй, лучше всего. Мне где-нибудь уголочек, и я доволен.

– Так проходите в горницу, проходите.

Анютка повела ще одного постояльця у світлицю, і крізь двері, які вона забула зачинити, долинув хрипкий зі сну Марків голос.

– Що? Хто вам сказав, що в нашій артілі тракторів не було? – закричав він на всю хату, розмовляючи із трохи глухеньким господарем. – То, може, у вас не було, а в нас…

Двері зачинилися, голоси затихли.

– А ті про своє ріжуться, – засміявся Тимко і зіскочив з ліжка. – От і розбери. Одні плачуть, другі скачуть.

Він був виспаний, здоровий і сильний, тіло переливалося мускулами. У вікно билися синиці, і зимовий ранок виблискував на снігах. Ніч! То була казка, біля нього сиділа жінка, доброту якої не можна виміряти словами. Тепер настав день – і йому треба йти до злодюг, шахраїв, нікчем, терпіти їхні кпини і неподобства, кидати все найкраще і ставати поряд з хамством і злом.

Біля ліжка на стільці висіла випрана, випрасувана гімнастерка, ще його, домашня, яку він узяв з Троянівки, сині козацькі з лампасами шаровари, білі вовняні шкарпетки. Тут же стояли старенькі, добре підшиті валянки і лежала руда заяча шапка, що пахла горищем.

«Анютка не спала всю ніч. І все це робила для мене. А я? Хто я? Хто я їй такий?» Похмурнів, одягся і пішов у світлицю.

Після сніданку хлопці пішли на роботу. Ранок був ясний і морозний, сахарний сніг рипів під ногами, на чорних тинах то тут, то там вимерзала цупка, як панцир, білизна в снігових іскрах; не в одному дворі цієї ночі прали жінки. Топилося майже у всіх хатах, і бузкова тінь від димів слалася снігами.