Розділ «Книга друга»

– За Дон. На фронт, Анютко.

– Отпустили вас, что ли?

– Сам тікаю.

Вона приклала фартух до губів.

– Может, где Тимошку встретишь, так передай, что папаня болеют, а я…

Вона зовсім закрила фартухом обличчя і заплакала. Тимко поцілував її в лоб і вийшов на ґанок.

– Погоди чуток.

Анютка вилетіла із сіней, перебігла через двір, простоволоса, у одних чириках, зникла у сусідньому дворі. За хвилину прибігла, вся тремтяча, із заплаканими очима:

– Наш сосед в станицу едет, подвезет.

Тимко вклонився їй у пояс, тихо стис її гарячі руки. Порипуючи снігом, збіг з ґанку. Слідом за ним рипотіли Марко і Коростильов.

Цієї ж ночі на станції Богучар вони прилаштувалися до військового ешелону і поїхали на фронт.

XIII

Дивізія, в якій служив Тимко з Марком, була сформована з сибіряків та уральців, людей поважних, мовчакуватих і надзвичайно стійких у бойових обставинах. Дивізія була відкликана з резерву і направлена на Північно-Західний фронт. В середині січня вона досягла прифронтової смуги і стала розвантажуватися на станції Горовастиця. їй було наказано рухатися далі пішим порядком, і вийти на рубіж Пено – Андреанополь – Торопець, і там зосередитись.

Переборюючи снігові замети, тридцятиградусний мороз і бездоріжжя, тягнучи за собою бойову техніку, боєприпаси і харчі, дивізія рухалась вельми повільно і проходила за день не більше десяти-дванадцяти кілометрів, роблячи часті зупинки для того, щоб обігріти бійців, які коцюбли від морозу.

Тили відстали, кухонь не було, і бійці харчувалися мізерним сухим пайком, якого не вистачало, бо дивізію явно ограбували за наказом штабу фронту: в них відібрали харчові лишки і передали сусідній третій армії. Інтенданти, що з великими труднощами робили запаси, відкривали тепер свої склади і плювалися вслід грузовим машинам, що, навантажені до самих бортів сухарями, відрулювали від подовбаних бомбами платформ.

Напівголодна дивізія все ж таки рухалася до свого місця призначення і вже була від нього не так далеко, як в дорозі її наздогнав наказ, в якому зобов'язувалося змінити напрямок, і вона повернула на південь і почала розташовуватись на вихідних позиціях: район – східна околиця Переходовця і залізниця на північний схід від Пено.

На світанку дев'ятого січня о десятій годині тридцять хвилин почалася артилерійська канонада і тривала дві години. Після неї дивізія розгорнула наступ, брьохаючись по коліна в снігу, і вела бій до вечора.

Два батальйони Н-ського полка проникли на східну околицю Пено, але закріпитися не змогли з-за сильного, шквального вогню противника. Тільки підтягнувши артилерію, нашим військам вдалося розгорнути успішний наступ уже аж на другий день і захопити Пено, оточивши його з усіх боків. Кавалерійська дивізія СС «Мертва голова» бігла із Пено найпрудкіше, і по снігах густо чорніли трупи німецьких солдат, уже частково занесених снігом і заморожених на камінь, та кінські туші із задертими догори підковами.

Німецький полонений обер-лейтенант Краузе, командир одного з батальйонів, з відмороженим обличчям і носом, в мундирі, але вже без хрестів, мерзлякувато гнувся біля жарко натопленої російської печі перед нашими штабістами і, ляскаючи себе шкіряними рукавичками по стегні, говорив те, що в його становищі було найсмішнішим, – він дивувався:

– Німецький солдат не можна єст кілометр-кілометр, – і при цьому він прикладав лікті до тулуба і робив біг на місці, даючи цим зрозуміти, що німецький солдат не має права тікати з поля бою. Потім морщив лоб і знизував плечима: – Ошень інтересно.