Розділ «Книга друга»

В сусідній кімнаті було чути, як хропе на полатях Марко і тихо клемкає австрійський годинник, принесений ще з імперіалістичної війни; довго свистить, шипить, прокашлює, як старий дід, і дзвонить два рази. Друга година. За вікном так місячно, що це відчувається у темній кімнаті. На Дону хтось б'є ломом лід, мабуть, вирубує ополонку для худоби: ак-ак-ак… Ак… Ак… зривається коротко і лунко.

– Подай кисет, – хрипко наказує Тимко Анюті. Голос у нього злий.

Вона швидко мацає руками по столі і, знайшовши м'якеньку торбинку, подає Тимкові. «Пху», – кадить димом Тимко, сердито збиває на підлогу махорчані іскри.

– Не сердись на меня, не надо, – просить вона і гладить Тимка по плечі. – Это так, баловство. Разве ж могу я за это совесть продать? Тимошка мой, – закашлялась вона, притишила голос до шепоту, – он, страдалец мой, может, кровью обливается, а я с чужими мужьями баловать буду? Понимаю, и тебе ласки хочется, но ведь я и так к тебе ласкова – обняла, поцеловала…

– Ти що ж, на всю ніч найнялась мені проповіді читати?

– И правда, – схопилася вона. – Надо к отцу иттить. Он во сне открывается. Еще замерзнет.

Побажавши спокійної ночі, вийшла.

Вранці Тимко прокинувся з кислим настроєм і був сам собі огидний. Уже хотів уставати, як раптом почув за ширмою чиюсь тиху розмову і побачив силуети двох людей, що сиділи близько одне біля одного.

– Что же мне делать, добрый человек? – обізвалась Анюта, плачучи.

– Смириться да ждать, авось все образуется и на хорошее выйдет, – радив хтось чужий ласкавим голосом, і трудно було розібрати, чоловік це говорить чи жінка. – А ты, ласточка моя, не печалься, не убивайся, горюшка слезой не убьешь. Да и то сказать – еще ничего толком не известно. Нечего и горячить, моя кровушка. Письмо давно от него получила?

– Давеча как получила одно, да и только, – хлипнула Анюта. – Писал, что в казачьих частях служит, что коня под ним убило, а его навроде как пулей оцарапало. Обожгло его пулькой, бедненького моего, ненаглядного Тимошку.

– Тээксс. А теперь, касатушка, высуши глаза. С твоей и его судьбой гуторить будем. Сказываешь, он червонных мастей? Беленький, стало быть? Ну что ж, кинем на беленького.

Тінь на ширмі швидко заворушила руками, засміялася, і сміх був лагідний і короткий. Тимко здивовано звів на переніссі брові: він уже десь чув цей сміх. Так це ж Коростильов! їхній трудармієць з другої роти. Ти бач, чим він собі підробляє! Ось чому в нього в торбі завжди є що їсти! Ворожить, значить? Ворожбитом прикинувся! Ну, послухаю, що ж ти брехатимеш далі!

Тінь Коростильова знову заворушилася. Це він розкладав карти на столі.

– Песками горючими, лесами дремучими, огнем и водой пойдет твой Тимошка, ненаглядная ты моя красавица, и кровь будет по его следу, и страсти, и вихри, и такое выпадает, что и рану получит или повреждение какое.

Анютка схлипнула, приклала долоні до очей і так застигла.

– И такое показывает, что в казенном доме он будет, навроде как в госпитале. А возле него будет ходить трефовый король. Видишь, рядышком падает. И будет больно уважать и любить твоего Тимошку. Так сердцем к нему потянется, так душеньку и выложит ему на ладошки. Выпадает – раненый Тимошка. Ничего. Боль у него маленькая. Так, пустяки. Может, ногу или руку маленько задело. Ах, какой же он развеселый да шутник, твой Тимошка.

– Уж и не говорите, добрый человек, – ще дужче розплакалась Анютка. – Дома был, все песни играл. Загрущу, бывало, а он меня туточка сразу и развеселит, – вже зовсім розревлася Анютка.

– А по тебе он тоскует дюже.

– Не забыл, значит, тоскует. Ох, мой родненький, чадунюшка. Человек добрый, молви словечко, как он по мне сохнет?