Розділ «Книга друга»

– Ды пусти. Ды задушишь, домовой, – тоненько повискував Коростильов, дриґаючи личаками, на які налип сніг.

– Розкладай вогонь, – весело потер руками Тимко. Очі в нього сяяли, голос ламався, як крихкий лід на морозі, рухи стали поривчастими і безладними. – Ну! – підморгнув він Коростильову.

– Теперь они пошли драпать. Теперь не задержатся. А тут и морозец прихватывает. Ась? – змовницьки, весело підморгнув Коростильов.

Марко бив кайлом сухі пеньки і кидав їх на вогнище.

– Mo, воно, як на таке повернуло, то скоро й війні кінець? Тоді до чортинячої матері кирку в кущі, а самому на Троянівку…

– Не поспішай. Ще й тобі з носа червону юшечку видавлять, – ошкірився Тимко. – Ти думаєш, так і відсидишся отут з кайлом у руках?

Вогнище потріскувало сухим бур'яном і пашіло жаром. Тимко, Марко і Коростильов обсіли його, жадібно простягли закоцюблі руки. Раптом через вогнище на сніг лягла саженна тінь. Всі обернулись і побачили грека Цівадіса, обмотаного рядном, від нього смерділо брудом і часником. Мовчки він присів до вогнища, і зараз же із-за його спини вилупилися Тоська й Госька. Повсідалися обабіч Цівадіса, покірні, як щенята. Цівадіс не брав кайла до рук, тинявся від одного вогнища до другого, відбирав у кого які були продукти і з того жив. їв страшенно багато, і якби його прив'язати до ясел, у яких лежав баран, то за якийсь час там залишилися б роги та ратиці. Вічні мандри побіля чужих вогнищ ніколи не припинялися, і це було видно на ньому: ззаду рудим шматтям висіло рядно, його тільки-но кинув жувати вогненний дракон. Чорна, збита, як баранячий курдюк, борода вся в рудих лишаях; від неї тхне смалятиною; очі червоні, сльозяться.

– Погнали супостатов, поперли, – потираючи довгі кістляві руки, тоненьким голоском обізвався Коростильов, і маленькі очі радісно заблищали, а личко сяяло, як у гостях або на іменинах. – Присаживайтесь к огоньку, люди добрые, – прохав він Цівадіса. – Вишь, как разгорелось, впору греться.

Цівадіс мовчки блиснув на нього червоними очима. Коростильов зіщулився і замовк.

– Госька, карти.

Госька схопився як підстрелений, кинув з рукава на сніг пом'яту колоду карт, на яких уже не можна було пізнати фігур.

– Граємо на оцю гниду, – показав грек на Коростильова, – десять хрупанців за кожний виграш. Бити буду я.

Мовчки здали карти. Коростильов жалісно посміхався, погладжував руками свої цупкі краги. З личаків його валила пара, обличчя було розгубленим і жалісним. Грек виграв, згріб Коростильова за карк, крутнув до себе. Лагідні очі горбаня пойнялися жахом, шапка злетіла з голови і впала в огонь. Тимко підскочив до грека ззаду, палицею, якою мішав огонь, стьобонув по шиї. Той заревів від болю. Голову йому скрутило набік. З волосяної пащеки війнуло на Тимка вогнем і смертю. Тимко чесонув його ще раз. Цівадіс сів, тяжко, по-вовчому завивши.

– Що ж ти б'єшся – падло! – причитував він, згрібаючи і розгрібаючи брудними пальцями сніг.

Тимко схопив кайло і подався униз, де леденів Дон. За ним побігли Марко і Коростильов.

«І серед таких людей, серед таких злодюг, мене кинула доля? За що? За які гріхи? – гаряче думав Тимко, тюпаючи мерзлим Доном в розстебнутому кожушку з кайлом у руці. – Там хлопці пруть німця, ллють кров, а ця худобина грає в очко? Та як же це так? Як же так?» Він присів біля куща красноталю, скрутив цигарку, жадібно затягнувся димом. На прутті гойдався снігурок, наче китайський ліхтарик, сипав снігом Тимкові на шапку. Дон, облизаний вітрами, синів льодом. Тимко встав і, розмахнувшись, шпурнув кирку. Вона металево бренькнула і, цьворохкаючи та підплигуючи по льоду, поскакала мало не до середини Дону.

– Що ти надумав? – запитали Марко і Коростильов, перелякано відхекуючись.

Тимко глибше насунув на голову заячу шапку, випустив з-під чорних вусиків усмішку і швидко закрокував до хутора. На квартирі зібрав немудрі пожитки, вийшов з хати. Анютка наздогнала його в сінях, переполошено глянула в вічі:

– Куда ж ты?

Тимко весело труснув головою.