Розділ «Книга друга»

Наші штабісти ніяк не могли добитися від нього, що саме йому «ошень інтересно», і, допитавши, відправили в тил. Цій нагоді він, мабуть, був радий, бо хотів подарувати командиру полка свій фамільний портсигар, але той гидливо відсунув його ліктем і сказав через перекладача, що поки що для пана обер-лейтенанта немає особливо «ошень інтересно», оскільки наші війська тільки розгортають наступ, а от коли вони попруть їхній вермахт аж у Німеччину, отоді буде найцікавіше.

– О, найн, – замотав головою Краузе і усміхнувся, показуючи ідеально відчищені зуби. – Це ніколи не биват.

Полковник не став переконувати.

– Що ж, поживемо – побачимо, – сказав він і махнув рукою, щоб полоненого вивели.

Два бійці-конвоїри зробили «єсть» і випровадили полоненого з хати. Вони вели його мовчки, насупившись, доки не відійшли від штабної хати. Один з них, саженного росту сибіряк-вусач, обернувся і, перегородивши багнетом дорогу полоненому, вп'явся очищами в німця і кинув головою в той бік, звідкіля докочувався гарматний гул:

– Слышишь, наши «катюши» играют? Это наши ваших прут.

Бачачи, що німець його не розуміє, боєць додав:

– Русский солдат немецкого солдата, – і тикнув з розгону в повітря так, як би ударив когось під зад.

Німець зрозумів і рішуче закрутив головою. Боєць відскочив назад, лице його зробилось лютим:

– А вот жигону раз – и кишки вон. Еще головою мотает, сволочь!

Німець зблід і вирячив очі, його білі пальці, що тримали полу шинелі, здригнули, і він щось викрикнув по-німецьки, простяг праву руку з перснем, ніби заслоняючись від удару. Боєць, ще більше розлютившись, відскочив убік і дав йому дорогу.

– Иди уж! – крикнув він і вдарив його під бік прикладом.

Німець, боязко озираючись, поплентався вперед. Ноги його грузли по коліна, а шинеля волочилася по снігу.

Конвоїр сердито сплюнув.

– Шлепнуть бы его вон там, под сосенками, – и конец. А то поди ты какой важный, еще води его по нашей землице.

– Приказано в штаб дивизии отвести. Аль не слыхал? – нехотя обізвався його товариш.

– Попался бы ты ему – он бы с тебя ремешки накроил!

– Уж это точно, – погодився другий конвоїр.

Вони замовкли і повели далі полоненого по білій сніговій пустелі.

Тимка і Марка не послали на фронт з тим ешелоном, у якому вони їхали, а залишили в резервних частинах, які, одначе, були розташовані недалеко від фронту. З тиждень вони вчилися військової справи. Часто після занять Марко, зазираючи товаришеві в очі, запитував: