Розділ «Книга друга»

Обігрітий хатнім теплом, розмлоєний гарячим духом привітної оселі, Тимко зробився лінивий у рухах і скупий на слова. Щоб прогнати сон, що навалювався на нього теплою хвилею і вистилав ватою тверду підлогу, хлопець бродив по світлиці, блукаючи незрячим поглядом по стінах, відчуваючи, що хвилинами він опускається на щось тепле і м'яке.

«Ні, так я і вечері не дочекаюся», – подумав він і, накинувши на плечі кожушка, вийшов з куреня. Зараз же його пропік мороз і сніговим віхтем стер з лиця сон. Тимко відкинув полу кожушка, викресав із саморобної запальнички вогню і закурив. Вітер улігся. Місяця за хатою не було видно, тільки з бляшаного даху стікала на сніг місячна злива і сніг під нею кипів і стріляв сталевими голками. Небо – прозора льодяна скеля, слизька, холодна, зацьвяхована зорями, наглухо спаяна морозом, – не проб'єш, не розломиш. А там, в якій же воно стороні, за тією льодяною скелею, Троянівка? О, як вона тепер далеко. «Де Крим за горами, там сонечко сяє, там моя голубка з жалю завмирає», – згадується Тимкові старовинна пісня, яку він чув із самого дитинства. Співала її мати, співали дівчата на Ташані, коли білили полотно, співали молодиці на сінокосі, гребучи колгоспне сіно, – і вже не чує Тимко ні морозу, ні холоду, клонить у голубій замрії чубату голову. Гасне із пальцях цигарка.

…Йому вже було дванадцять років, і він пас корову за Ташанню. Був літній день, і все навколо зеленіло і пахло. Корови носили на рогах сонце, в очах – небо, а в дійках молоко. Чайки скрикували, як залоскотані дівчата, трави бризкалися соком, а ташанська вода пахла суницями. Хлопчаки гралися у війну, рубалися на буграх шаблями, на смерть, без полонених. Прибігали з гарячки бою лихоокі, брудні, спітнілі, листям лопушняка бинтували рани, а щоб вони були страшніші, щоб кров із них так і сікала, мазали руки і морди ягодою суниць, гарцювали на палицях, як хозари. Тимко не грався у війну. Він був хан. Його обвішали намистом із водяних лілій, зробили з лопуха шапку, посадили на копичку сіна і дали в руку шаблю, щоб він міг неслухняним татарам голови рубати. Десь була війна, а він сидів і пив із пляшки тепле молоко.

Два вояки, замурзюкані багном по самі очі й зуби, з оголеними шаблями оберігали його. Прилітали гінці з розквашеними губами і носами, у подертих сорочках, у штанях без помочів і ґудзиків, так що доводилось тримати на оберемку, скаржились, що козацтво напирає, що немає удержу, просили підмоги, але він не хотів їх слухати, відправляв, щоб вмирали за нього. Котрі ж приндилися – шаткував на капусту, і вони тут же лежали за копицею і клянчили, щоб він їх знову відпустив у бій. Але як же їх відпустити, коли вони потяті! І там, на буграх, шановне козацтво билося із татарвою. їхні коні іржали, як скажені, і ламалися шаблі, і вже не вистачало суниць на рани, і їх збирали дівчатка в пеленки, і це були не прості дівчата-пастушки, а це був «ясир», це були прицуплені на аркані полонянки, віддані ханові в рабство. Вони збирали суниці недалеко від Тимка. Трави були високі і густі, так що Тимко не бачив дівчаток, а тільки чув їхні голоси, тоненькі, схожі на писк чайчиного виводку. Він чув голоси, але не звертав уваги. Він – хан, і негоже йому тулитися своїм загартованим серцем до якихось бабів. Він напився молока, розвернувся на копиці сіна і, хоч у його животі те молоко, змішане з суницями, вуркотіло громами, лежав велично, дивлячись з-під картуза на високе, в світлих сонячних пругах небо. Лежав довго і навіть задрімав. Коли прокинувся, небесних пругів уже не було, а стояло зливове громаддя хмар, і за ним сховалося сонце.

Гомін бою затихав, віддаляючись за Данелевські горби, огортався синьою млою, пропадав. Над лугами стало тихо, від синього громаддя страшно і сумно. Тоді із зелених трав почувся плаксивий голосочок, – то співала дівчина-полонянка, тужно, надривом, з тремтячим клекотом молодесенької журавки:

Де Крим за горами,

там сонечко сяє,

там моя голубка

з жалю завмирає…

Виводила вона тоненьким голосочком пісню про сестер, і в грудях щось рвалося у неї, не давало тужного скрику. Чи, може, то печаль та нудьга за рідним краєм підсікала голос, чи, може, в дівчинки не вистачало духу на таку пісню, чи горе та поневір'я по чужих краях скапувало сльозами по блідому личку і гасило ту пісню, – хто знає, хто скаже, але дівчисько бралося і знову натужки тягнуло і тягнуло, тримало в устах, як свіжу суницю, пісню своїх предків, тягло з неї до серця просочену кров'ю червону ниточку.

А Тимко лежав, заклавши руки за голову, дивився на синє громаддя хмар суворим ханським поглядом, і ввижалося йому, що то вже не хмари, а сині темні гори, і там, за горами, Крим. Зелена, залита сонцем пахуча долина, а по тій долині ходить голубка і завмирає з жалю. Голубка звичайна, така, як у кошелях у клуні, сиза, із райдужними розводами на волі, з малиновими лапками і гостреньким дзьобиком. Ходить і ходить, нахиля голівку то ліворуч, то праворуч, – то вона завмирає від жалю. І топиться, як віск, від тієї пісні суворе серце жорстокого хана, і він уже не може слухати далі тоненького голосочка дівчинки і, розшукавши її в траві, хапає за косу.

– Ти чого співаєш? – хмурить він брови і заносить угору шаблю. – Хочеш, щоб я тобі голову одрубав?

Дівчинка морщиться від болю, наставляє на Тимка благальні очі, і в них полощеться страх. Тетерина Орися! Він так і здогадувався. Це ота тонкошия і витрішкувата Орися, що в очах льон цвіте, а в губах черешнева ягідка грає, ота язиката, що вчора на нього груддям шпурляла! Пожди ж! В чорній руці хана м'яка, мов прядиво, коса, а шабля занесена над головою. Хан має право рубати своїх бранок. «Зараз поставлю їй рубець на шиї, отоді й знатиме. Не треба буде й суницями мазатися, отими суницями, які вона ще тримає в пеленці, загорнувши їх у фартушок та притиснувши до животика».

– Пусти мене, – просить Орися.

– А чого співаєш? Он мої татари кров'ю обливаються.

– Бо я голубка.

– От і дурна. Хіба люди голубками бувають?

– Бувають. Я сама чула, як Хомин Микола під вербами говорив Прокоповій Насті: «Ти моя голубка».

З Тимкової долоні вислизнула коса, і він опустив дерев'яну шаблю.

– Давай сюди суниці.